Як працює медична бригада, яка рятує життя військових і цивільних на Запоріжжі.
У холодному напівтемному коридорі на стіні висить аркуш паперу з написом «операційна». Заходячи всередину, вдихаю запах чистоти. Це стабілізаційний пункт 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Сюди евакуаційні екіпажі привозять поранених бійців із фронту. Не тільки з 128 бригади — медики приймають усіх поранених, які стоять на цьому напрямку.
Головний тут хірург Олег. Високий, відкритий, із широкою посмішкою. Олег Бігарі працював ургентним хірургом у Білій Церкві на Київщині двадцять років — до 2018-го, коли повернувся в рідне Мукачево на Закарпатті. Там працював у центральній районній лікарні, а в березні 2022 року мобілізувався.
«Тут у нас зовсім інші цінності, ніж у цивільному житті, — каже Олег. — Ми про інше думаємо. Заробітки нас не цікавлять. Основне — це злагодженість і довіра одне до одного. Тут це є, бо ми працюємо на одну мету».
Олег керує командою і контролює процеси. «В нас немає жорстких армійських стосунків, але кожен знає свою роботу. Мені не потрібно нікому нічого говорити. Я знаю, що якщо хтось щось не встигає, я можу допомогти. В нас усе налагоджено», — розповідає лікар.
Коли привозять багато поранених, Олег сортує їх на важких, середніх і легких. Якщо бракує рук, оперує сам. Це часто доводиться робити вночі.
«Поранених в основному привозять зараз у темний час доби, хоча їхати тут хвилин двадцять-тридцять. Навіть якщо поранили вдень, все одно їх привозять уночі — так безпечніше», — пояснює Олег. Якщо везти вдень, поранених може стати ще більше — машини евакуаційних бригад ризикують потрапити під обстріл.
Поруч з Олегом — виважений і спокійний Олександр. Він анестезіолог.
Олександр народився в Оріхові на Запоріжжі. Зараз це прифронтове місто, яке досі тримається під постійними обстрілами. Олександр називає Оріхів містом-героєм. До мобілізації він працював анестезіологом у лікарні свого рідного міста кільканадцять років.
Лікувати доводиться не тільки військових. «Ми опікуємось не лише своєю бригадою, а й усіма, хто потребує допомоги. Фактично ми лишились єдиними медиками для місцевих цивільних, — розповідає Олександр. — Лікарні й амбулаторії вже давно закриті, тому місцеві приходять до нас із пораненнями після обстрілів або зі звичайними хворобами. Деколи ми допомагаємо евакуювати людей із небезпечних зон. Але багато цивільних далі тут залишаються. Чому? Я не можу дати відповіді».
Відповіді на це питання від цивільних я чула в Лимані на Донеччині й у Гуляйполі тут, на Запоріжжі.
У своїй роботі лікарі вже не бачать нічого важкого — хіба що зізнаються, що часом бувають моменти слабкості. «Коли один за другим важкі, з ними буває дуже багато роботи, виходиш із операційної й відчуваєш змореність, важкість. Але це буває, слава Богу, дуже рідко. Ми дуже радіємо, коли в нас нема роботи. Думаю, не лише ми радіємо», — розповідає Олег Бігарі.
«Найбільше роботи було минулого літа, коли по всьому Запорізькому напрямку йшли активні бойові дії», — згадує Олександр. Тоді медична бригада приймала щодня близько вісімдесяти поранених.
Анестезіологу найбільше запам’ятався обпечений боєць, якого медична бригада намагалася врятувати під Бахмутом. На стабілізаційний пункт привезли поранених танкістів. Один із них залишався при свідомості, та на його тілі не залишалось ані клаптика не обпеченої шкіри. «Хлопець горів. Який біль ця людина пережила, навіть тяжко уявити», — каже Олександр. Танкістові ввели наркоз і перевезли до лікарні, та за добу боєць помер — організм не витримав.
Лікарям нелегко переживати втрати пацієнтів. «Єдине, чого тут немає — родичів, які б питали: “що сталось із моїм сином, чоловіком?” У цивільному житті було важко говорити про це рідним. Тут ми не бачимо родин своїх пацієнтів. Але це теж тягар: ми знаємо, що десь хтось чекає повернення батька, чоловіка чи сина. На жаль, війна забирає найкращих, і не завжди ми можемо з цим щось вдіяти», — говорить Олександр.
«А взагалі людина — це дивовижне створіння, — додає Олег. — Іноді наші бійці виживають із пораненнями, які страшно уявити».
Лікар каже, що усвідомлює: війна може тримати довго, й на перемогу найближчим часом розраховувати не варто. «Ми стали реалістами, — пояснює він. — Усі прекрасно розуміють, що ми довго ще будемо з цим гратися. А куди нам діватись? Ми — заручники ситуації. Сюди потрапив — звідси вийти дуже важко».
Олегові мрії — про нормальне, тихе, спокійне цивільне життя, де можна буде відпочити і забути. «Просто забути, як сон». Він із родини медиків — батько завідував хірургічним відділенням у мукачівській лікарні. Колишня дружина теж була лікаркою, а старший з двох синів — судинний хірург. «Меншого вже ніхто в медичний не тягнув, — сміється Олег, — то він на юридичний пішов».
Після звільнення Херсона старший син Олега, який тоді був інтерном судинної хірургії, потрапив до обласної лікарні прифронтового міста, де попри щоденні обстріли живуть і працюють люди.
Чи пишаються сини Олегом? Він відповідає скромно: «Напевно, я не знаю. Хтось говорить: от дурний, сидів би собі тихенько, не йшов би в той військкомат сам 25 лютого. А ми з товаришем взяли військові квитки, самі пішли і здались. Бо ми хочемо допомагати. Його зразу забрали, а мене шостого березня».
Каже, що спершу ні про що не шкодував, але останнім часом дедалі частіше замислюється: чому не приходить заміна? «На моє місце претендентів досі нема, — говорить Олег Бігарі. — Ніхто не хоче. Всі кажуть: так, молодець, розумничок, а ніхто замінити не може. Але хірургія — це звичайна наука, якщо в тебе є хист і бажання, можна навчитись усього. Тільки ні того, ні другого в багатьох немає. Вони звикли працювати в цивільному житті і бояться. А я кажу: людина — як таракан: боїшся перші два-три місяці, а потім страх притихає».
Про це пише ҐРУНТ
