Ігор Новосільський, уродженець міста Бережани Тернопільської області, прожив на Херсонщині більшу частину свого життя. Рідним домом для нього стала Токарівка Дарʼївської громади, де він служив настоятелем храму святої княгині Ольги. Попри належність до УПЦ Московського патріархату, пан Ігор ще з 2014 року перейшов на українську мову і відмовився під час служби згадувати патріарха Російської православної церкви Кирила.
Про допомогу українським військовослужбовцям та своїм односельцям, російські катівні та полон, повернення на малу Батьківщину розказав священник з Токарівки Центру журналістських розслідувань.
Життя в окупації
За його словами, життя в окупаціх у 2022 році було дуже важким: у селі закінчилися продукти. Натомість у Токарівку заїхали “асвабадители”.
“Вже 27 лютого 2022 року російські колони масово пішли на Херсон, Чорнобаївку і Миколаїв та перекрили трасу біля села. Відтоді ніхто з Токарівки вже нікуди не міг виїхати. Дорога на Херсон була зайнята технікою окупантів, туди нікого не випускали. Тільки десь на другий тиждень ми випросили у росіян, щоб вони пропускали нашу машину, коли вона привозила хліб – тоді якраз у Херсоні запрацював хлібозавод. Росіяни дозволили, але тільки одній машині, на якій мало бути написано великими літерами “ХЛЕБ”.
Також російські окупанти грабували місцеві магазини, як продуктові, так і господарські. Причому особливо “налягали” на горілку та пиво, каже пан Ігор.
Частина мешканців Токарівки, на жаль, пішла на співпрацю з ворогом.
“Пішли такі, про яких я навіть подумати не міг. Ще з Іванівки багато місцевих пішли. В Токарівці на місце окупаційного старости пішла людина, яка навіть мене здала росіянам. Вона в церкву нашу ходила, розповідала який я “нацик”. Лідія Миколаївна Шарварли. У неї близько десяти прийомних дітей. Один із них допомагав мені у церкві, ходив на всі служби. Я колись спитав його напівжартома: “Ростик, твоя мама за кого? За рускіх чи за українців?” А він: “Моя мама за рускіх, але щоб тут жити”. Я ще сказав, що так не буває. Він, напевно, вдома переповів матері про це, бо після того вона його більше не пускала до церкви”.
Потім колаборантка приходила до дружини священника, яка працювала в місцевій школі – шукала сховану у церкві компʼютерну та іншу шкільну техніку.
“Лідія Шарварли сказала, що знає про це, і вимагала повернути все до школи. Дружина подзвонила директору, спитала. Їй порадили все віддати оркам, бо ті можуть забрати силою. Свою доньку Шарварли тоді поставила “директоркою” школи, але цього я вже не застав, бо був у полоні (йдеться про колаборантку Тетяну Валуйко – ред.)”.
Окупанти також тероризували мешканців Токарівки за відео, яке ті знімали про БМД з пораненими у районі Каховської ГЕС росіянами на початку повномасштабного вторгнення. Техніка тоді заїхала в село і заглухла біля фельдшерського пункту. Як мінімум одного зі своїх росіяни застрелили – добили по дорозі. Інших вони добивали вже тут. Ті ж, хто вижив – повтікали в плавні, зазначив пан Ігор.
“Хтось виклав відео в інтернеті, й десь за три місяці орки приїхали. Це була ФСБ, машин тридцять. Вони тоді закатували півсела в сільраді. Захоплювали людей – всіх, хто засвітився на тому відео, заводили їх до кабінету і там били електрошокером, тапіком”.
Російський полон
28 серпня 2022 року росіяни виламали двері в будинку та зробили обшук у нього вдома.
“Наступного ранку, 29 серпня 2022 року, десь о сьомій годині я був у церкві. Ми хотіли покосити траву, поки не було спекотно. Мій помічник помітив, що хтось іде. Я повернув голову – вибігають пʼятеро-семеро людей. Усі в формі, в касках, балаклавах і з автоматами. Рукою наказують лягати на землю, розсунути руки і ноги. Ми полягали, потім нам наказали встати, потім знову лягати”, – згадує він.
Окрім пана Ігоря, окупанти забрали ще двох хлопців. Вони катували їх десять днів, щоб вони дали брехливі покази на священника.
“На допиті окупанти питали мене про ті події, я підтвердив, що був там (коли до села приїхала БМД з пораненими росіянами – ред.). Сказав, що ми навіть хотіли поховати мертвих росіян, щоб собаки не порозривали їхні тіла. Але росіян більше цікавило, що я нібито сказав тоді як “ці москалики прийшли і полягли тут”. Це “зізнання” вони примусили сказати на відео. Били дні зо два, поки не змусили. Ще й показували відеозапис із “зізнанням” інших двох хлопців. Після того запису їх відпустили”.
Пізніше бранця вивезли до Херсона, у катівню в колишньому ІТТ на вулиці Теплоенергетиків, 3, де він провів майж два місяці.
“Мене спочатку тримали в “стакані”. Я чув, як били інших хлопців. Коли “стакан” відкрили, я зняв з голови мішок. Це помітив двометровий окупант у балаклаві і з усієї сили вдарив мене ногою в груди, знову натягнув мені мішок на голову. Наказав зняти хрестик, руки закинути за голову і присідати. Спитав, за що мене затримали. Я відповів, що не маю жодного уявлення. Напевно, за те, що молився ЗСУ”.
Священник пережив страшні катування: його били електрошокером по ребрах, давили психологічно, вимагали зізнатися у вигаданих злочинах – нібито він був коригувальником у ЗСУ.
“Значно пізніше, вже коли мене тримали на лівобережній Херсонщині, я дізнався, що росіяни хотіли мені пришити звʼязок з ЗСУ через тих військових, яких я рятував на початку вторгнення. Але про них мене на допитах взагалі нічого не питали”.
20 жовтня десь о пʼятій ранку Ігоря Новосільського знову перевезли – тепер на Лівобережжя Херсонщини, у Голу Пристань.
“Мене кинули до автозаку. Там були дві клітки, в кожній по дві лавочки і по 12 чоловік. Була ще одна окрема кабінка – щось типу одиночної камери. Там я вперше побачив Ігоря Колихаєва (міського голову Херсона – ред.). До того його тримали в одиночній камері в ІТТ. У ній завжди було тихо, ніхто не кричав “Слава России”. Далі нас усіх повезли на лівий берег, на баржі через Дніпро. Перші чотири дні нас взагалі там не годували”.
За десять днів знову приїхав автозак і перевіз полонених у Чаплинку, де вони знаходилися у старому залізному підвалі, у страшних умовах. Там бранця тримали пів року, без допитів.
Зустріч з Колихаєвим
“Зі мною в Чаплинці в одній камері перші 25 днів сидів Ігор Колихаєв. Потім його забрали. Казали, що спочатку вивезли до Новотроїцького, потім до Чонгара, а далі ніби як мали вивезти до Росії. Виглядав він нормально, тримався. Розповідав, що 113 днів його тримали в одиночній камері, без допитів, просто сидів там і все. З ним ніхто не мав права розмовляти – ані охоронці, ані будь-хто інший в ІТТ”, – каже він.
Колихаєв розказав священнику, як до нього приїʼжджали ФСБшники, чеченці. Вони цікавилися його бізнесом, хотіли віджати його. Колихаєв їм казав, що у підприємства є свій директор, який виїхав з усіма документами з окупації і що сам він такі питання не вирішував. Проте це не завадило росіянам забрати з його підприємств техніку.
На волі
Як згадує Новосільський, окупанти створили “прокуратуру” в Генічеську, і вона почала робити якийсь рух по різних справах. Її представники приїхали до Чаплинки і спустилися до підвалу, де він знаходився.
“Лише після приїзду тих “прокурорів” почався якийсь рух. У січні 2023 року двох хлопців повезли в Чонгар на “суд”. Охоронець потім сказав, що десь 40% з нас росіяни відпустять, а решту повезуть сидіти десь далі. Так і сталось. З березня 2023 року росіяни почали потроху випускати бранців. Тараса Букрєєва з нашої камери відпустили, потім ще трьох. У квітні ще відпустили одного. А 7 травня відпустили й мене”.
ФСБшники запитали його, за що затриманий. Пан Ігор відповів, що молився за Збройні Сили України.
“Один із них: “А что тут такого?” Я відповів, що не знаю, що тут такого, але ось уже девʼять місяців саме за це сиджу. “Ну, иди, будешь получать свой паспорт”. І наказали сказати на відео, що у мене до них немає жодних зауважень. Я сказав, що мені важко буде це говорити, тому вони обмежились письмовою розпискою про “отсутствие претензий””.
Пану Ігорію віддали лише його паспорт і хрестик. У Чаплинці він пішов до знайомого священника.
“Почекав, поки дружина скине гроші. Бо дорога з окупації коштувала $500. А ще треба було купити мобільний телефон, взуття і одяг. Ми знайшли перевізника і він нас вивіз з окупації до Польщі. Там мене зустріла донька. Я побув у неї десять днів і приїхав до Львова”.
Допомога ЗСУ
Ігор Новосільський пригадав, що багато наших військових на початку вторгнення Росії опинилися в оточенні на лівому березі.
“Мені подзвонили, попросили допомогти. Їх було 12 військових. Ще сказали, що готові дати мені гроші, “тільки допоможіть”. Я відповів: якщо ви українські солдати, то допоможу, а якщо росіяни – то ні. Ми домовились з ними, зустрілись у плавнях. Я підготував у церкві підвал, бо хлопці були мокрі, холодні, голодні. Ми їх прийняли, а потім допомогли вийти. Вони встигли якраз до того як росіяни пішли колонами по нашій трасі – інакше й не вивели б ніяк”.
За деякий час вони надіслали священнику СМС: “Приєднались до наших”.
“Думаю – слава Богу, бо якщо мене росіяни вбʼють, то хоч не шкода буде помирати. Хоч чимось допоміг своїм”, – каже він.
Життя після полону
Про звільнення Токарівки священник дізнався від охоронців-колаборантів у в’язниці. Наразі, після звільнення, Ігор Новосільський повернувся до Бережан, щороку проходить реабілітацію у Києві.
“В церкві не служу. Та й не готовий я ще до цього. Живемо з дітьми на зйомних квартирах. І розумію, що навряд чи ми повернемось до Токарівки. Бо там – міна на міні. Навіть якщо вірити, що все це колись відбудують – коли це стане можливим? На одне розмінування городів і плавнів підуть десятиріччя. А якщо лівий берег Херсонщини залишиться за орками, то життя там не буде взагалі. Токарівка ж на самому березі, біля води. Скоріш за все, там залишиться буферна зона. Але ніхто насправді не знає, що буде далі. Тому доводиться жити одним днем”, – каже він.
Як він каже, у церкву у Токарівці було пряме влучання: пожежа, вигоріло все.
“А чи залишилось ще щось там, чи стоять стіни – не знаю. Туди ніхто не має доступу. Після полону я приїздив туди тричі. Якщо не помиляюсь, востаннє на початку 2024 року. Після того з Токарівки виїхали останні люди і більше туди не було ані виїзду, ані заїзду. Село майже повністю стерте, майже жодної хати цілої немає. Ворожі дрони висять там постійно, навіть підʼїхати туди неможливо. Все узбережжя Дніпра – це суцільна лінія фронту”.
Попри пережите, пан Ігор впевнений, що головне – відігнати окупантів якомога далі від Херсонщини, а там, дасть Бог, пройде відбудова і налагодиться життя.
