Володимир-Вадим Чорний, художник, раніше мандрував Італією на своєму автокемпері, створюючи пейзажі, спостерігаючи за красою природи. Потім він пережив вісім місяців окупації в Херсоні, проводячи цей час у власному дворі разом із собакою друга, куркою, яка давала йому яйця, та автокемпером, перетвореним на місце для проживання та живопису, що вдавалося утаїти від загарбників. Про акції протесту, побут без зв’язку, зраду, розстріл тероборони в Бузковому парку, а також про свій перший виїзд на пленер під обстрілами у деокупованому місті і підготовку до складної зими в Одесі Володимир-Вадим поділився своїми думками в щирій розмові.
– На що ти звернув увагу в перший день, коли усвідомив, що Херсон під окупацією?
– Спочатку я намагався спостерігати лише з власного двору, через паркан. Виходити на вулицю було страшно. Перші дні у нас ще пройшли з телесигналом: дивилися новини, потім телевізор вимкнули. Інтернет з’явився, але його також швидко заблокували. Коли запаси закінчилися, і я змушений був таємно виходити за продуктами на Дніпровський ринок, це стало великим шоком. Багато знайомих зникли. Прилавки були порожні, а нові постачальники продавали непридатні товари. Я купляв консерви, а в них виявлялася риб’яча луска.
– Це були продукти, які завезли росіяни?
– Так, на упаковках були їхні заводи. М’яса не було зовсім. Якось я мав справу з людьми, які продавали щось під виглядом баранини просто з багажника старих автомобілів. Я досі не знаю, що це було і чим я харчувався.
– Чи не було тобі страшно вживати таку їжу? Чи не було варіантів?
– Вибір був практично відсутній. Найяскравіше, що запам’яталося, це алкоголь, який продавали на кожному кроці. Йдеш вулицею, а звідусіль чути пропозиції: “Берете горілку, пийте і не думайте про проблеми! Все стане краще!”. Вони намагалися наживатися на людях, заливши місто алкоголем.
– Коли саме “окупація” перестала бути новиною з екрану і стала твоєю реальністю?
– Це відчуття не зникало, з самого початку і до 11 листопада, коли Херсон звільнили. Я відчував їхню присутність щоразу, коли виходив на вулицю.
Протягом перших місяців вони зберігали певну стриманість, але через 2-3 місяці почали активно вживати алкоголь. Вони ставили військову техніку неподалік. Нап’ються і відкривають вогонь просто в повітря. Чулася автоматна стрільба, а з мого дерева летіло листя. Вони стріляли просто по дахах будинків. Неприємно, скажу я вам.
Відчуття постійної тривоги. Окупантів можна було побачити, як вони чекають випадку. Я зробив свій паркан більш непридатним для перегляду: закріпив скло, натягнув тонкі дроти, щоб створити ілюзію, що там може бути струм. Вони облизувалися навколо, але дуже помітно, що вони чужі.
– Чому ти залишився і не виїхав?
– У мене був повністю обладнаний автокемпер. Я активно мандрував ним Європою, створюючи пейзажі в Італії. Цей кемпер став моїм укриттям та єдиним житлом, якщо б довелося втікати.
Дбайливо замаскував його, зняв колеса, розібрав, аби здавалося, що він непрацюючий. Це був вимушений захід: якби окупанти зайшли у двір, вони б забрали його. А виїхати на ньому через блокпости було б небезпечно.
– Яким чином ти виживав? Чим харчувався впродовж цього часу?
– Мій товариш виїхав і залишив мені свою власність та собаку. Я регулярно перевіряв його дім. Сподівався викрасти рибу від браконьєрів, але натрапив на військових, що патрулювали цю територію. Я зрозумів, що якщо зараз покажу страх чи розвернуся, то це буде загроза.
Коли ж справа стосувалася їжі, я рятувався городом. Приготував макарони, з обсмажених петрушки, часнику та перцю. Це нагадувало італійську пасту. А ще була курка.
– Звідки в тебе взялася курка?
– Поряд з Чорнобаївкою була птахофабрика. Коли російські війська зайшли, вони влаштували там пожежу. Після цього волонтери привозили напівживих курей. Один знайомий подарував мені одну таку курку. Я розв’язав її лапки, і вона ожила, ставши надзвичайно активною.
Тепер я міг годувати її слимаками, які виповзали на подвір’я, а вона давала мені неймовірно смачні яйця. Так ми з собакою і вижили.
– Чи був момент, коли тобі здавалося, що потрібно терміново рятуватися?
– Ні, я намагався замаскувати свою присутність. Додатково постійно слухав новини, вірячи в те, що наші сили незабаром звільнять нас.
– Що лякало найбільше на початку окупації?
– Потрапити в полон, а потім примусити тебе воювати проти власних людей. Це був жахливий сон.
– Чи були у тебе безпосередні контакти з окупантами?
– Прямі зіткнення, на щастя, уникнув. Вони пересувалися групами і боялися партизанських дій. Я пам’ятаю, як стояв у черзі, повернув голову і побачив російських військових. Вони виглядали незграбно, і якщо б не їхній броньовик, я б не стримався.
– Як ти пам’ятаєш мітинги на початку окупації?
– Звичайно! В перші дні вся громада виходила на площу. Ми стикалися з окупантами, намагаючись відстояти свою позицію. На початку ще була певна організованість, але згодом це закінчилося.
– Чи хотів ти піти в тероборону, і що тебе зупинило?
– Це непроста тема. Я мав намір вступити, але побачив відео з Бузкового парку, де наші хлопці намагалися зупинити ворожу техніку. Це стало для мене шокуючим досвідом.
– Чи малював ти під час окупації?
– Ні, в умовах такої напруги малювати було важко. Але після звільнення я вийшов із етюдником на площу Свободи, де раніше стояли вороги. Після кількох днів точно знали, що місто знову почнуть обстрілювати.
– Як змінилася твоє сприйняття світу під час окупації?
– Окупант уособлює небезпеку, але й війна показала міцність нашої нації. Часом відбуваються болючі трансформації в суспільстві, але, в результаті, люди стають сильнішими.
– Що запам’яталося з твого італійського досвіду?
– В Італії ти змушений працювати, щоб вижити, якщо не пишеш те, що хоче ринок, то все. Це давало мені наснагу, хоча в Україні я відчував себе вільніше.
– Ти зараз у Одесі. Які умови повернуть тебе до Херсона?
– Тільки перемога. Коли окупанти підуть, я буду готовий повернутися. Зараз там небезпечно.
