Близько 540 осіб з Станіславської громади наразі мешкають у Галицинівській громаді на Миколаївщині, покинувши свої домівки через російські обстріли і погіршення безпекової ситуації. Деякі з них починають нове життя, шукаючи роботу та облаштовуючи побут, інші ж знайшли тут прихисток для своїх дітей. Проте думка про повернення на Херсонщину залишається з ними постійно.
“Я планую повернутися додому. Якщо сьогодні дадуть дозвіл, я відразу ж поїду”, – зазначає Наталя Кам’янецька, староста Олександрівського округу Станіславської громади.
Її рідне село Олександрівка залишається в червоній зоні через постійні атаки. До березня 2026 року Наталя виконувала обов’язки на місці, спілкуючись із жителями, але через загрозу безпеці перейшла на дистанційну роботу. Однак, при нагоді, вона продовжує відвідувати своє село для проведення прийомів.
Зараз Наталя з матір’ю мешкає у Галицинівській громаді після того, як залишила Олександрівку, де стало небезпечно. На початку вони знайшли тимчасовий притулок у дачному будинку без опалення, а згодом переїхали у звільнене житло.
Перехід до нового життя
Ця історія – одна з багатьох. Галицинівська громада, що знаходиться неподалік, стала для багатьох тимчасовим прихистком. Однак знайти місце для проживання стає складніше.
“Протягом останніх двох тижнів я евакуювала понад 15 родин. Відсутність газопостачання призвела до масового виїзду людей”, – повідомляє представниця місцевої влади.
За її словами, люди хочуть залишитися поблизу своїх домівок, але доступне житло закінчується. Частина будинків закрита, а їхні власники не можуть або не хочуть приймати переселенців.
Тимчасові прихистки є, але перебувати в них можна лише до 21 дня, після чого родини знову шукають нове місце для проживання.
Нова реальність
Для Тетяни Дишкант евакуація стала необхідною внаслідок втрати житла. У січні 2025 року її будинок у Станіславі було знищено.
Разом із родиною вона переїхала до Галицинівської громади, залишивши дорослих дітей, які почали нове життя в інших містах.
“Нам спалили будинок у Станіславі, і ми переїхали сюди. Люди нас прийняли, і ми вирішили залишитися”, – ділиться Тетяна.
На новому місці вона не залишилася без зайнятості і приєдналася до громадських робіт, допомагаючи літнім людям і ремонтуя постраждалі споруди. Хоча заробіток невеликий, він дозволяє підтримувати родину.
Родина отримала гуманітарну допомогу, що включає паливні брикети і продуктові набори. Також отримали медичне обслуговування у місцевого лікаря.
Задля дітей
Наталя Полякова виїхала з Олександрівки разом із трьома доньками. Хоча її будинок залишився неушкодженим, безпека вже не була гарантією.
Одного дня, поки сім’я відвідувала гостей, вона отримала повідомлення про обстріл місця, де вони переховувалися.
“Ми думали, що на той момент було безпечно, але радіоноситель зателефонував і сповістив, що там стався обстріл. Я зрозуміла, що з дітьми залишатися там більше не можна”, – згадує Наталя.
Переїхавши, вона отримала допомогу від місцевої старости, яка допомогла знайти їм житло і влаштувати дівчат до школи.
Хоча життя стало складним через низькі виплати, Наталя знаходить способи підтримувати своїх дітей.
Додаткова підтримка
Згідно з даними Галицинівської військової адміністрації, на території громади наразі проживає близько 540 переселенців зі Станіславської громади. Більше тисячі людей живуть у Корабельному районі Миколаєва.
Місцева влада, разом із благодійними організаціями, надає підтримку евакуйованим родинам, забезпечуючи їх продуктовими наборами та питною водою.
Крім того, фахівці Станіславської військової адміністрації регулярно відвідують громаду, допомагаючи людям розв’язувати нагальні питання.
Переселенці також мають можливість отримати матеріальну допомогу на лікування до 5 тисяч гривень залежно від потреб.
Дана підтримка допомагає родинам не лише в перші тижні після евакуації, а й поступово відновлювати своє повсякденне життя.
Можливість повернення
Вимушене переміщення – це не лише пошук нового безпечного місця, а й втрата звичного оточення. Люди шукають житло, роботу для себе та освіту для дітей.
Для багатьох переселенців Миколаївщина стала тимчасовим прихистком, де вони можуть доглянути своїх близьких під час небезпеки. Проте їх бажання повернутися додому залишається без зміни, незважаючи на пережиті труднощі.
Наталя Кам’янецька продовжує виконувати свої обов’язки, підтримуючи світло в серцях людей, які залишили свої домівки. Тетяна та Наталя Полякова намагаються адаптуватись до нових умов заради своїх родин та дітей. У кожної з жінок своя історія, однак їх об’єднує спільне бажання — повернутися на Херсонщину, коли це стане можливим.
Наразі ситуація залежить від безпеки, а для тих, хто залишив свої домівки, важливо мати доступ до житла, роботи, освіти та медичного обслуговування, а також підтримки своїх нових спільнот.
Хоча люди далеко від своїх домівок, надія на повернення залишається.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.
