Поліна Куманченко: Жива Легенда Українського Театру
У кожному місті та селищі України є особистості, якими пишаються не лише їхні сучасники, а й майбутні покоління.
Серед лауреаток Шевченківської премії виокремлюється Поліна Куманченко — відома українська актриса театру та кіно.
Поліна (Пелагея) Володимирівна Куманченко народилася 21 жовтня 1910 року в козацькому селищі Музиківка Білозерського району Херсонської області в родині залізничника. Інформації про її родину небагато, відомо лише, що батько працював на залізниці, тоді як про інших членів родини інформація є обмеженою. В спогадах із дитинства Поліни зберігся образ батька, який повертався додому, та матері, яка чекала його з рушником.
Поліна була другою донькою в родині, у неї була старша сестра. Коли Поліні виповнилося п’ять років, її сім’я переїхала до Херсона, де поселилася поблизу сучасних вулиць Грушевського та Орлика.
Людмила Грабенко, авторка статей про Поліну Куманченко, описує її як жваву і артистичну дівчинку. Спочатку вона мріяла стати дресирувальницею циркових тварин, згодом захопилася балетом і бачила себе в ролі балерини. Сценічні здібності Поліни проявилися вже в дитинстві.
Згідно з однією з версій, дівчина рано втратила батьків і переїхала до старшої сестри в Миколаїв.
Миколаїв став важливим етапом на шляху Поліни до театральної кар’єри. Тут вона розпочала своє акторське життя у шкільному драматичному гуртку. Її захоплення театром з часом перетворилося на серйозну мету стати професійною актрисою.
У 1929 році Поліна завершила навчання в театральній студії при Миколаївському театрі й розпочала роботу в українському робітничо-селянському пересувному театрі. Цей театральний формат вимагав від акторів дисципліни, вмілого використання сценічного мовлення та швидкого контакту з глядачем. Досвід роботи у пересувному театрі сприяв її професійному розвитку.
Багато жінок-акторок стали справжніми символами театрального мистецтва, приносили на сцену частину свого життя та створювали образи, які залишилися в пам’яті багатьох поколінь. Актриси ставали носіями культури, мови та ідей особистої свободи, через їхні персонажі глядачі могли пізнати глибину жіночих переживань.
Поліна Куманченко виділялася багатством голосу, емоційністю та вмінням створювати яскраві образи, що дозволяло їй глибоко вникати в внутрішній світ своїх героїнь.
У Театрі юного глядача (1931–1932) та Театрі робітничої молоді (1932–1937) вона здобула сім років сценічного досвіду. Важливою віхою її кар’єри стала роль Харитини у виставі «Наймичка» за твором І. К. Карпенка-Карого.
Протягом 1937–1961 років Поліна працювала в Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, пристосовуючи свою діяльність до складних умов історичного періоду, який характеризувався репресіями та війною.
Цей театр був пов’язаний із творчістю «Березоля», заснованого Леся Курбасом. У 1926 році «Березіль» переїхав до Харкова, ставши осередком театральних новацій, які проіснували до масових репресій.
Попри зміни в репертуарі, театр продовжував жити, хоча й зуживались можливості для експериментів. Поліна працювала з визначними режисерами, серед яких були постаті, що продовжили традиції Курбаса.
Упродовж своєї кар’єри Поліна Куманченко виконала багато різнопланових ролей, від класики до сучасної драми, що засвідчило її різнобічний талант.
У 1960 році їй присвоїли звання народної артистки СРСР.
Після 50 років Поліну почали активно запрошувати до кіно. Серед її кіноробіт — «Киянка», «Кров людська — не водиця», «Дмитро Горицвіт» та інші. Її фільмографія налічує понад 20 стрічок.
Часто вона відвідувала Київ для зйомок, та в 1961 році, досягнувши творчих висот, остаточно залишила Харків і переїхала до Києва разом із чоловіком, актором Михайлом Покотилом.
На сцені театру імені Івана Франка вона створила численні запам’ятовувані образи, серед яких — Галина Романівна у виставі «Пам’ять серця» Олександра Корнійчука. За цю виставу театральній групі, в яку входила Поліна, у 1971 році була вручена Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка.
Хоча Поліна здобула популярність у київському театрі, колектив не став для неї «своїм»: новачків не завжди охоче приймали, навіть за наявності значного досвіду. Творче життя залишалося важливою частиною її буття, але з часом можливостей ставало менше, що призвело до виходу на пенсію.
Видатна акторка залишила цей світ 2 лютого 1992 року у віці 82 років. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Іван Сергійович Паторжинський, великий український оперний співак, відзначив її талант словами: «Що в мистецтві Куманченко вражає найбільше? Мабуть, те, що її мистецтво так природне!»
Саме так Поліна Куманченко залишилася в пам’яті колег і глядачів: природною, щирою, відкритою та надзвичайно талановитою.
