Після початку повномасштабного вторгнення громадські організації Херсонщини були змушені змінювати пріоритети: допомагати людям пережити окупацію, підтримувати тих, хто залишився в небезпеці, та об’єднувати херсонців, які виїхали в інші міста й країни. Водночас питання майбутнього регіону не зникає – навіть тоді, коли люди не можуть повернутися додому.
У межах проєкту «Відкрита відбудова Херсонщини. Від діалогу до дій» ми поговорили з виконавчою директоркою громадського центру «Нова генерація» Оксаною Глебушкіною про залучення внутрішньо переміщених осіб до відновлення громад, довіру між людьми та владою, громадську активність і право кожного зберігати зв’язок із рідним краєм.
– Пані Оксано, як змінилася робота громадського центру «Нова генерація» після початку повномасштабного вторгнення? На чому зосереджувалися передусім?
– У перший рік повномасштабної війни ми фактично зробили виняток для себе й зосередилися на гуманітарній допомозі. Виникали різні виклики, на які потрібно було швидко реагувати. На певний час наша стратегія відійшла на другий план, адже найважливішими стали безпека та виживання людей в окупації.
Ми спрямовували зусилля на підтримку тих, хто залишався на окупованих територіях. Водночас активісти й громадські організації, які виїхали з Херсона та області, намагалися зберегти спільноту – організовували зустрічі, підтримували зв’язки, шукали можливості зробити голос херсонців сильнішим.
Цей напрям залишається важливим і зараз. Ми продовжуємо порушувати на різних майданчиках питання прифронтових громад і Херсонщини загалом. Для нас принципово, щоб регіон не зникав із суспільного порядку денного.
Також ми працюємо над залученням громадян до ухвалення рішень, допомагаємо громадським організаціям ставати більш спроможними. Окремий напрям – співпраця з роботодавцями, щоб робочі місця були інклюзивними й відповідали потребам різних груп людей.
– Одним із напрямів вашої роботи став проєкт «Херсон – спільний голос для відновлення», підтриманий Міжнародним фондом «Відродження». Чому було важливо залучати до розмови про майбутнє Херсона людей, які зараз живуть в інших містах?
– Ми виходимо з того, що якщо хочемо повертати людей у громаду, починати працювати над цим потрібно не після завершення бойових дій, а вже зараз.
Кожен день, який людина проводить далеко від дому, може послаблювати її зв’язок із ним. Ми хочемо, щоб цей зв’язок зберігався, а люди мали можливість залишатися частиною своєї громади, навіть перебуваючи в іншому регіоні чи за кордоном.
Тому ми організовували зустрічі херсонців, які нині живуть не вдома. Провели шість зустрічей у Києві, Івано-Франківську, Одесі, Вінниці, Львові та Херсоні. У них взяли участь понад сто людей – представники різних професій, бізнесу, освітніх установ і громадських організацій.
Ми побачили, що такі зустрічі допомагають задовольнити дві важливі потреби. Перша – відчути себе вдома, серед людей, які розуміють твій досвід і з якими тебе об’єднує спільне походження. Під час зустрічей учасники говорили, що знову відчували себе херсонцями.
Друга потреба – можливість висловити думку про майбутнє рідного міста та впливати на процеси його відновлення.
Те, що людина виїхала з Херсонщини, не позбавляє її права й потреби говорити про те, яким вона бачить своє місто. До того ж херсонці, які живуть в інших регіонах, набувають нового досвіду, бачать практики, які можуть бути корисними для їхніх громад. Важливо цей досвід зафіксувати й використати в майбутньому.
– Які теми обговорювали під час зустрічей?
– Ми орієнтувалися на напрямки, визначені стратегією розвитку Херсонської громади. Говорили про безпеку, інфраструктуру, економічний розвиток, соціальні послуги – тобто про все, що безпосередньо стосується людей та їхнього життя.
Окремим важливим напрямом стали меморіалізація, збереження пам’яті та ідентичності. Саме в цій сфері учасники запропонували чимало ідей та проєктів.
Ми намагалися створити простір, де люди можуть не просто поділитися переживаннями, а й разом подумати, що варто робити для своєї громади вже зараз і що можна буде реалізувати на наступних етапах відновлення.
– Чи зберігають люди надію повернутися на Херсонщину? Що, на вашу думку, найбільше впливатиме на це рішення?
– Надію люди не втрачають, але зараз немає однозначної відповіді на запитання, коли повернення стане можливим.
Є багато чинників, які впливатимуть на рішення кожної людини. І влада має це враховувати. Люди не повертаються на щось абстрактне. Для повернення потрібні конкретні умови: безпека, житло, робота, інфраструктура.
Особливо це важливо для родин із дітьми. Бажання повернутися додому може бути дуже сильним, але рішення залежить і від того, чи зможе родина там жити, працювати, навчати дітей та забезпечувати їхні потреби.
Тому про ці умови потрібно думати вже зараз і створювати передумови для повернення людей, коли безпекова ситуація це дозволить.
Водночас я не вважаю правильним ставити залучення переселенців у залежність від обіцянки, що вони обов’язково повернуться. Ніхто не знає, що саме стане вирішальним моментом для людини. Хтось повернеться, щойно зникне безпосередня небезпека. Комусь знадобиться більше часу.
Ми не маємо права знецінювати голос людини лише тому, що зараз вона живе далеко від рідної громади.
Фото: проєкт «Херсон – спільний голос для відновлення» (“ВГОРУ”)
– Як зробити так, щоб пропозиції людей не залишалися лише напрацюваннями на папері після зустрічей, а ставали основою для реальних рішень?
– Ми від самого початку розуміли, що не можемо просто залишити результати обговорень на фліпчартах чи у вигляді записаних ідей. Тому оцифрували напрацювання, продовжили роботу в консультаційному форматі, залучили експертів та учасників до опрацювання рекомендацій.
Ми зосередилися на тому, що можна робити на різних етапах: коли громада передусім думає про безпеку й виживання, коли переходить до відновлення, а згодом – до розвитку.
Особливу увагу приділяли ініціативам, до яких можуть долучатися громадські організації. У результаті ми підготували 14 проєктних карток і представили їх під час підсумкової зустрічі.
Ці напрацювання передаємо військовій адміністрації, щоб їх могли використовувати під час подальшої роботи зі стратегією та планування відновлення. Також передаватимемо проєктні картки громадським організаціям. Це вже опрацьовані концепції, які можна розвивати, шукати для них фінансування та реалізовувати у співпраці з іншими партнерами.
Для нас важливо, що ми пройшли шлях від відкритого обговорення до рекомендацій і конкретних проєктних пропозицій. Саме так громадська думка може ставати частиною реальних процесів відновлення.
– Через безпекову ситуацію проводити зустрічі безпосередньо в громадах складно. Як владі підтримувати зв’язок із людьми, які виїхали?
– Я б усе одно шукала можливості для офлайн-зустрічей і йшла туди, де зараз живуть переселенці. В Україні працюють хаби «Вільний разом», які можуть ставати просторами для спілкування та обговорення майбутнього громад. Можна співпрацювати з такими центрами, використовувати їхні можливості й досвід інших ініціатив, які об’єднують людей, вимушених залишити домівки.
Онлайн-формат також важливий, але потрібно розуміти: одна зустріч не вирішить проблему браку комунікації. Діалог має бути постійним.
Зараз у громадах багато напруження. Люди мають складні запитання, пов’язані зі справедливістю, ухваленими рішеннями та власним досвідом війни. Навіть якщо організатори пропонують одну тему, учасники можуть порушувати зовсім інші питання, які для них болять.
Важливо бути готовими чути незручні запитання й не очікувати, що всі учасники матимуть однакові погляди.
У цьому допомагають фасилітатори – люди, які вміють організувати складну розмову, створити безпечні умови для різних думок і допомогти учасникам шукати спільні рішення. Ми свого часу займалися підготовкою таких фахівців для громад, адже вміння вести діалог – це окрема компетенція.
– Що найважливіше у взаємодії влади з мешканцями?
– Людям недостатньо просто поставити запитання. Їм потрібно пояснити, що з їхніх пропозицій було враховано, як їх опрацювали, що вдалося зробити, а що – ні, і чому.
Коли люди висловлюють свою думку, а потім не отримують жодної відповіді, це руйнує довіру. Людина починає думати: навіщо витрачати час, якщо все одно нічого не зміниться?
Якщо ж влада повертається до людей із результатами, пояснює свої рішення та показує, як пропозиції вплинули на роботу, залучення перестає бути формальністю.
Не кожну ідею можна реалізувати. Але важливо пояснити, чому ухвалено саме таке рішення. Люди мають розуміти, що їх почули, а їхні пропозиції не зникли невідомо куди.
Це складний процес, бо довіру потрібно вибудовувати поступово. Проте без неї неможливо налагодити повноцінну взаємодію між громадою та владою.
– До нашої редакцій нерідко звертаються люди, які не можуть отримати відповіді на свої запитання від органів влади. Що робити, коли проблема залишається невирішеною?
– У таких ситуаціях може допомогти адвокація – спільна робота людей, яких стосується проблема, задля впливу на рішення.
Якщо питання важливе для кількох людей, варто об’єднатися й разом порушувати його. Коли громадська організація або активіст представляє інтереси інших, важливо, щоб за цим зверненням стояли самі люди, чиї права чи потреби зачіпає ситуація.
Так їхній голос стає помітнішим, а вимога відповіді – обґрунтованішою.
Водночас потрібно розуміти, як працює система, хто саме ухвалює відповідне рішення, які повноваження має орган влади та які інструменти доступні. Іноді проблема полягає в недостатній комунікації, іноді – у відсутності належної реакції, а іноді людям бракує розуміння процедур.
У нинішніх умовах на Херсонщині можливості місцевої демократії обмежені. Тому потрібно шукати точки взаємодії з військовими адміністраціями, працювати з тими, хто готує та ухвалює рішення, залучати фахівців і пропонувати конкретні рекомендації.
Громадським організаціям важливо розвивати експертизу у своїх напрямках. Коли організація знає законодавство, розуміє причини проблеми та має докази, вона може аргументовано пояснювати, чому певне рішення потрібне або чому чинний підхід варто змінити.
– Представники влади нерідко говорять, що люди неохоче долучаються до обговорення стратегій розвитку громад. Чому так відбувається?
– Не існує одного рішення, яке відразу подолає пасивність. Потрібно зрозуміти її причини.
Можливо, люди не вірять, що їхню думку врахують. Можливо, звикли, що рішення ухвалює хтось інший. А можливо, бояться наслідків своєї активності.
У нашому суспільстві досі відчутна спадщина системи, у якій було небезпечно висловлювати незгоду чи надто активно вимагати змін. Звідси знайома установка: краще не втручатися, не висовуватися, не створювати проблем собі та своїй родині.
Для молодшого покоління питання може бути іншим: навіщо витрачати час на громадську активність, якщо незрозуміло, чи буде від неї користь? Особливо коли людина працює, утримує родину й намагається впоратися з повсякденними труднощами.
Тому важливо будувати довіру через невеликі, але помітні результати. Наприклад, дати мешканцям можливість самостійно визначити, що потрібно зробити у своєму дворі, обговорити варіанти й побачити результат власної участі.
Людина має відчути, що її голос справді впливає на життя – її власне, її дітей та громади загалом.
Я б виділила три важливі складові: довіру, розуміння цінності своєї участі та готовність брати відповідальність. Якщо люди бачать сенс у своїх діях і розуміють, що їх почують, долучатися стає легше.
– Що б ви сказали людині, яка зараз живе в іншому регіоні чи за кордоном, сумує за Херсонщиною, але не розуміє, чи зможе повернутися і чи може впливати на майбутнє рідного краю?
– Я б радила зосереджуватися на житті тут і зараз. Наше життя дуже крихке, і важливо не відкладати його до моменту, коли з’явиться можливість повернутися.
Потрібно дбати про себе, своє здоров’я, близьких, створювати можливості для дітей. Робити все, що допомагає жити й наближати нашу перемогу.
Водночас варто дозволити собі прийняти рішення про повернення тоді, коли ви відчуєте, що настав відповідний момент і для цього є необхідні умови. Не потрібно картати себе за те, що зараз ви не готові повернутися. Це складне рішення, на яке впливають різні обставини, втрати та досвід кожної людини.
Хтось повернеться, щойно стане безпечніше. Комусь знадобиться більше часу. А хтось, можливо, зможе повернутися лише через багато років. Тут не має бути дедлайну чи терміну придатності.
Для всіх нас, хто був змушений виїхати, важливо мати можливість і право повернутися додому. А поки це неможливо, потрібно жити, будувати своє життя й водночас зберігати зв’язок із рідним краєм.
– Як цей зв’язок можна підтримувати далеко від дому?
– Дуже важливо зберігати відчуття своєї ідентичності – відчуття, що ти херсонець чи херсонка, людина Херсонщини, частина спільноти.
Цьому допомагають зустрічі, спілкування з земляками, участь в обговореннях майбутнього громади, можливість ділитися власними ідеями та досвідом. Люди мають бачити, що вони залишаються потрібними своїй громаді, навіть якщо зараз фізично перебувають далеко.
І тим, хто може організовувати такі процеси, варто підтримувати ці зв’язки. Адже відновлення – це не лише про будівлі, дороги чи інфраструктуру. Це також про людей, їхню пам’ять, ідентичність, довіру та відчуття належності до рідного краю.
І дуже хочеться, щоб у кожної людини залишалася можливість повернутися тоді, коли для цього настане час.
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.
