Зіграти в карти з хлопчиком, який щойно втратив маму від прильоту авіабомби. Надягти червоний ніс і розсмішити дівчинку, чий дім кілька годин тому вигорів дощенту. Приїхати на блокпост у костюмі пса Патрона, шукати для військових підйомний кран чи втратити пів тонни німецьких медикаментів через влучання в поштове відділення, і наступного дня знову їхати за вантажем. Для херсонського волонтера та лікарняного клоуна Максима Ревеги це щоденна боротьба за крадене дитинство та людські життя в місті, яке нищать у режимі реального часу. У великому інтерв’ю він відверто розповідає про зустріч із окупантами в перші дні вторгнення, розшук російськими спецслужбами за пародії на Путіна, волонтерське братство під прицілом дронів та про те, чому за класичними канонами в Херсоні вижити неможливо.
— Максиме, ви очолюєте херсонську філію Міжнародного благодійного фонду “Патріот ЮА”. З чого взагалі розпочався ваш шлях у волонтерстві?
— Усе почалося ще 2014 року, після анексії Криму, коли до Херсона масово поїхали переселенці з Донбасу. На той час я керував магазином секонд-хенду. Якраз наприкінці 2013-го повернувся з Єгипту, а мій товариш у міській адміністрації саме опікувався людьми, які прибували до міста. Я подумав: якщо маю ресурси та можливість допомагати — чому б ні?
Спочатку вкладав власні кошти: викуповував речі, відбирав найнеобхідніше й особисто завозив у центр розселення, де перебували жінки з дітьми, чоловіків там практично не було. З цього все й закрутилося.
Уже з початком повномасштабного вторгнення ми перейшли на системну роботу: завозили одяг та засоби першої потреби пораненим у лікарні й людям, які тікали з гарячих точок, наприклад, із Станіслава.
— Пам’ятаєте момент, коли ви вперше на власні очі побачили окупантів у місті?
— Таке важко забути. Напередодні вторгнення дехто рвав на себе вишиванку й бив у груди: “Будемо з автоматами стояти!”. А як тільки почався рух, мені телефонує товариш із соціального центру: “Максе, приїхали біженці, у них немає взагалі нічого”. Я пішов, зібрав купу речей. Але в мене легковик, а треба вантажний бусик. Телефоную цьому “герою”, а він мені у слухавку: “Ти бачиш, що на вулиці відбувається? Я нікуди не поїду”. Кажу: “А як же твої історії про те, як спалюватимеш танки?” — “Ні-ні, бувай”. Ось так миттєво й проявляється справжня людська сутність.
Тоді я набрав друга з адміністрації, і нам на допомогу виїхали незнайомі хлопці, звичайні волонтери, такі ж, як і я. Ми завантажили бусик і поїхали через вулицю Петровського (нині Ярослава Мудрого — ред.), повз церкву “Голгофа” на Кедровського. І саме там я вперше зблизька побачив росіян, вони стояли на БТРі.
Картина неймовірна: ми їдемо, вони дивляться на нас у повній розгубленості, а ми — на них. Цей погляд шоку й німого нерозуміння я запам’ятав на все життя. Тоді це здавалося дивним, а зараз моторошним. Але ми проскочили, перевантажили речі в центрі й одразу поїхали далі, завозити допомогу вже для наших поранених бійців.
— Під час окупації Херсона росіяни першочергово полювали на активістів та медійників. Як вам вдалося уникнути російського підвалу, маючи за плечима роки антиросійського контенту?
— Я в розшуку в РФ перебуваю ще з 2015 року. Тоді я працював на телебаченні. Ми зняли сюжет про мого друга, кримського татарина, який був дуже заможною людиною в Криму, але покинув усе майно й виїхав через російську окупацію. І от у 2015 році його батько їхав через адміністративний кордон до сина. Російський прикордонник заводить батька в кабінет, відкриває ноутбук, а там — мій сюжет. І питає: “Це ваш син? Чому він не любить Росію? Вона ж йому все дала. Повертайтеся назад”. Уявляєте рівень їхнього моніторингу вже тоді?
Я взагалі дивуюся, як під час окупації 2022 року не опинився на підвалі в перші ж дні. Адже я свого часу робив пародії на Путіна, Лукашенка, Жириновського, активно викладав це у Facebook та TikTok. Коли в Херсоні зникав український зв’язок, я заходив через VPN і бачив, як мої акаунти підчищають або блокують. У них були заздалегідь заготовлені списки активістів. Мене врятувало лише те, що були люди, які робили набагато масштабніші й публічніші справи, тож я дивом проскочив крізь їхні радари.
— Чим ваша робота сьогодні відрізняється від того, що було на самому початку повномасштабної війни?
— З’явилися партнери, про яких раніше й мріяти не могли. Друзі часто питають: “Максе, як ти їх знаходиш?”. А вони самі мене знаходять через Facebook, Instagram, TikTok.
Мене зв’язали з моїм товаришем із Західної України, який займається гуманітаркою ще з 2014 року. Він їздив на Донбас, чудово розуміє ситуацію, а тепер приїхав до нас, подивився, як ми працюємо, і почав знайомити зі шведами, датчанами, норвежцями.
До мене особисто приїжджали шведи з Operation Change. Вони глибоко розуміють ситуацію й допомагають не лише Херсону, а й Миколаєву, Одесі, Дніпру. Вони беруть чіткі списки потреб, купують і самі завозять.
При цьому є важливий момент: багатьом міжнародним фондам донори ставлять умову працювати виключно з цивільними. Але шведи допомагають і військовим. І це єдино правильний підхід: бо якщо не буде військових — цивільним допомагати вже буде нікому.
— У Херсоні зараз дуже складна ситуація з безпекою. Як ви взаємодієте з іншими волонтерськими групами та як вибудувана робота всередині вашої команди?
— Раніше в нас була команда близько з десяти людей, де кожен чітко відповідав за свій напрямок. Зараз ситуація змінилася: у штаті фонду фактично залишився я один. Багато хто був змушений виїхати через постійне пекло в Херсоні, переважно до Миколаєва. Але вони не кинули справу: продовжують допомагати дистанційно та координувати наші напрямки звідти.
У нашій команді є Олена Наумова — легендарна, героїчна людина. Під час окупації вона відкрито вела стріми, збирала інформацію про росіян, показувала реалії й на всю країну говорила, що Херсон — це Україна. За це росіяни кинули її на підвал, де протримали півтора місяця. Слава Богу, вижила. Зараз вона в Миколаєві, але залишається частиною нашої команди.
У Херсоні взагалі немає сенсу щось ділити чи тягнути ковдру на себе. У місті сформувалася справжня волонтерська родина. Ми працюємо в найтіснішій зв’язці з іншими командами. Схема проста й братерська: сьогодні в мене є ресурс, ліки чи їжа — я ділюся з ними; завтра щось є в них — вони підставляють плече мені. Наприклад, коли до мене заходить масштабний вантаж, а я маю лише легковик, телефоную хлопцям із “Сильні бо вільні”, вони одразу надають бусик, ми разом завантажуємося й розвозимо допомогу.
— Ви казали, що в Херсоні планово працювати практично неможливо. З якими викликами доводиться зіштовхуватися щодня?
— Головний виклик для нас сьогодні — це логістика під постійними обстрілами. Ворог гатить по всьому, що рухається. Саме тому більшість великих вантажів від іноземних партнерів ми зараз приймаємо й розвантажуємо в Миколаєві, а вже звідти точково, невеликими партіями завозимо в Херсон.
Ризики тут колосальні й щохвилинні. У травні стався прямий приліт по відділенню “Нової пошти” в Херсоні. У мене там згоріло й посікло осколками три посилки. Найбільший біль — пів тонни німецьких медикаментів: антибіотики та ліки для онкохворих. Із 57 коробок уціліла лише одна маленька. В іншій посилці був тепловізійний приціл — слава Богу, вижив, лише коробку посікло. Ми тільки напередодні за доставку цього медичного вантажу сплатили майже 9 тисяч гривень. Приїжджаю на пошту, а вантаж через приліт перенаправили на інше відділення. Працівник дивиться на мене й тихим голосом каже: “Максе, у тебе там усе згоріло…”.
Але я неймовірно вдячний хлопцям із пошти, вони особисто в тому згарищі вручну перебирали попіл і рятували кожен уцілілий блістер. Оце і є реалії Херсона: ти плануєш одне, а за хвилину поруч прилітає КАБ чи дрон, і треба миттєво перебудовувати всі плани.
Нещодавно ми робили свято для ветеранів на Шуменському мікрорайоні: дітки співали українських пісень, а довкола все гримить і літає. Ветерани сидять під звуки вибухів і жартують: “Приїхали на концерт …”. Вони навіть пересуватися містом з району на район ризикують щосекунди.
— Чим ви зараз допомагаєте Пунктам незламності та військовим? Бувають нестандартні запити?
— Пунктам незламності допомагаємо вже півтора року: завозимо вівсянку, чай, обігрівачі від тих же шведських партнерів. Завозимо допомогу навіть на Острів (мікрорайон Корабел), який цілодобово знищує ворог.
А щодо запитів військових це взагалі окрема тема. Спочатку ти шукаєш якісь банальні речі, а потім хлопці дзвонять і кажуть: “Максе, треба неодимові магніти”. Я такий: “Що це і навіщо?”. Виявляється, ними можна ліхтар до лодки причепити або щось на броню зафіксувати. Я підняв свої зв’язки — і мені громадські організації з Києва та Дніпра почали присилати ці магніти коробками! Я їх розкидав по різних бригадах. Або одразу після звільнення Херсона, десь у листопаді-грудні дзвінок: “Максе, терміново потрібен підйомний кран!”. Я знову шукаю через ДСНС, через друзів. Якщо ми можемо командою закрити запит — робимо неможливе.
— Окрема велика сторінка вашої діяльності — це лікарняна клоунада. Як вона з’явилася у вашому житті і як ви працюєте з дітьми під час війни?
— Лікарняна клоунада це моя пристрасть і біль водночас. Раніше нас у Херсоні було троє — я, дівчина і хлопець. Тепер він служить у ЗСУ. Усе почалося з моєї подруги Марічки, колишньої поліцейської з Рівного. Вона запропонувала спробувати. Оскільки я маю досвід роботи на телебаченні, знімався у кіно в Єгипті та грав у театрі, я зрозумів, що зможу.
Ми пройшли серйозне триетапне навчання в Миколаєві. Нашим тренером був Корній Демидюк, це людина-легенда у сфері лікувальної клоунади, який готував фахівців по всій країні, зокрема для “Охматдиту”. На той момент іноземні клоуни побоювалися їхати на південь через безпекові ризики, а Корній узяв двох дівчат, мене — і ми поїхали безпосередньо в дитячу лікарню Херсона. Це був неймовірний досвід!
Але є колосальна різниця між дітьми з інших регіонів і дітьми в Херсоні. Наші — перелякані, неймовірно чисті, але абсолютно позбавлені дитинства. Спочатку ковід, потім виснажлива окупація, тепер щоденні обстріли. Вони розучилися комунікувати, закрилися в собі, мов маленькі дикунчики, і м’яко виводити їх із цього стану — це окрема, надто тонка робота.
— Що з цього досвіду в дитячих відділеннях закарбувалося у вашій пам’яті найсильніше?
— Історій безліч, і більшість із них надзвичайно важкі.
— Одного разу ми зайшли в палату, де сидів хлопчик і мовчки розкладав пасьянс. Його мати загинула під ворожими обстрілами, і дитина опинилася в глибокій психологічній ізоляції… Ми сіли поруч і запропонували зіграти в карти. Грали чесно, без піддавків, — і він виграв! Уявіть собі смак цієї перемоги: дитина, яка щойно пережила жахливу трагедію, виграє у дорослих кумедних чудиків. У той момент у його згаслих очах уперше засяяло живе, дитяче світло.
Інший випадок: зайшли до палати, там брат із сестрою. Ми дуркували, стрибали, розважали їх, як могли. Медсестри тихо просили нас їх не фотографувати. За два дні я гортаю стрічку новин і бачу фото цих самих дітей із заблюреними обличчями. Виявилося, за день до нашого візиту в їхній будинок влучив російський КАБ. Мати загинула на місці, а діти в лікарні чекали на батька, який терміново їхав із-за кордону.
Пам’ятаю дівчинку. Ми прийшли до дітей у костюмах пса Патрона та Святого Миколая. Вона спочатку соромилася, а потім підбігла, міцно обійняла пса Патрона й попросила фото. Я підійшов до медсестри дізнатися контакти батьків, щоб надіслати знімок, а вона каже: “У неї немає батьків. Загинули. Вона з братиком чекає, поки тітка оформить опікунство”. У мене все всередині перевернулося. Я одразу поїхав до свого друга-фотографа Сергія, ми роздрукували це фото, вставили в красиву рамку й через медиків передали дівчинці. Я мусив закрити цей гештальт і залишити їй бодай якийсь світлий спогад про дитинство в цьому пеклі.
— Ви казали, що відійшли від класичних канонів лікарняної клоунади. Чому?
— Тому що Херсон сьогодні — це не Рівне, не Миколаїв і не Одеса. Це абсолютно інший світ із зовсім іншою реальністю.
За класичними канонами лікарняна клоунада — це не анімація (знаю цю різницю, бо свого часу працював аніматором у Туреччині та Єгипті). Це окрема глибока філософія. Але якщо я в Херсоні працюватиму суворо за підручником, то просто не досягну жодного результату. В умовах війни треба бути гнучким, тому я створив свій мікс: класична лікарняна клоунада плюс анімація плюс театральне мистецтво.
Зараз ми на базі ГО “Сильні бо вільні” від Ігоря Чорного навчаємо місцевих дітей. У нас є дівчина, яка викладає їм вокал, а я відповідаю за театральну майстерність. І ті самі діти, які спочатку були максимально затиснутими й замкненими в собі, сьогодні вже впевнено співають українських пісень для наших ветеранів.
У мене є давня мрія — пройти професійне навчання в міжнародній організації “Клоуни без кордонів”. До нас у Херсон уже приїздили такі майстри з Франції та Італії, спостерігати за їхньою роботою було неймовірним натхненням. Я свого часу отримував величезний кайф від роботи на телебаченні, мені завжди подобалося працювати з публікою, і саме лікарняна клоунада повернула мені це забуте відчуття.
Проте тут діє одне фундаментальне правило, про яке мені колись казав головний режисер Херсонського театру ляльок Борис Чуприна: “Якщо дітям нецікаво — вони дивитися не будуть. Їх не ошукаєш”.
Ти не маєш жодного морального права виходити до дітей із кислим обличчям чи перекладати на них власні проблеми. Заходячи до палати, ти мусиш повністю перезавантажитися. Бо якщо ти не гориш сам — ти ніколи не запалиш дитину.
— Ви активно співпрацюєте з профільними інклюзивними осередками та фахівцями Херсона. Як терапевтична клоунада допомагає дітям із мовленнєвими чи ментальними розладами?
— Працювати з дітьми з особливими освітніми потребами — це вищий пілотаж і неймовірна емоційна віддача. Якось мати такої дитини написала мені слова, які я зберіг у скріншотах на все життя: “Вони вам довіряють”.
Такі діти — як кристали. Вони на глибокому енергетичному рівні відчувають фальш і миттєво зчитують, добра ти людина чи ні. Якщо немає довіри, вони навіть на крок не підійдуть. А коли ми приходимо, вони щиро біжать обійматися.
Ми активно співпрацюємо з дитячими та інклюзивними осередками у Херсоні — зокрема з гуманітарно-освітнім простором Наталії Шатілової та Інклюзивно-ресурсним центром Ірини Глущенко.
Ірина Глущенко — унікальна дефектологиня та логопедка. До неї везуть найважчих дітей з усієї області. Був вражаючий випадок: у моєї подруги Вікі (вона родом із Чечні й свого часу пройшла дві чеченські війни) чоловік-госпітальєр загинув під Бахмутом. Їхня маленька донечка від пережитого сильного стресу повністю замовкла. Лікарі вже ставили на дитині хрест і прогнозували затримку розумового розвитку. Але Ірина Глущенко завдяки своїй методиці буквально витягнула її з цього стану, і дівчинка знову почала говорити.
У Наталії Шатілової вихованці вже старші, підлітки та молодь по 17–18 років. Будемо відверті: вони й до повномасштабної війни, на жаль, були мало кому потрібні. І що найцікавіше: коли я йду вулицею в буденному одязі, без поролонового носа, вони мене навіть не впізнають, дивляться як на чужу людину. Але варто лише надягти червоний ніс і їхні обличчя миттєво розквітають: “О, привіт! Це ж ти!”. Для них ця деталь — перепустка у світ безпеки та радості.
— Що особисто вам дає сили не вигорати та залишатися в Херсоні?
— Волонтерство та робота з дітьми — це моя самореалізація та перезавантаження. У театральному мистецтві є вислів, що ти не можеш бути “людиною-святом” 24/7. У мене теж є свої примхи, проблеми, втома. Якщо людина постійно вдає свято — вона божевільна.
Але коли ти бачиш, що завдяки тобі дитина в прифронтовому місті усміхнулася, коли бачиш, що поранений військовий отримав необхідні ліки, або коли дитина з опікунами отримує фотографію на згадку ти розумієш, що все це недарма. Херсон прострілюється наскрізь, але це наше місто. І ми будемо тут стільки, скільки це буде потрібно.
Фото надав співрозмовник
