До лютого 2024 року Світлана Анатоліївна з Миролюбівки почувалась насправді щасливою. Своє довоєнне життя вона оцінює позитивно у порівнянні з тим, що відбувається зараз. Невеликі труднощі були, як і в усіх, але вони не мали критичного значення. Світлана завжди жила за принципами совісті, що підтримували її переконання, виховання та християнські заповіді.
Стрес обмежує життя, зосереджуючи його на спогадів про минуле. Для нашої героїні дитячі роки повертаються лише при спогадах оточуючих. Вона з теплотою розповідає про свою бабусю, яка була її нянькою, учителькою та порадницею, тоді як мама працювала з ранку до ночі, а батька не було.
Світлана закінчила школу в рідному селі, полюбивши літературу, малювання та співи. Це сформувало її бажання стати педагогом. Студентські роки принесли багато приємних моментів, мрії та плани. Після трирічної практики в Євпаторії вона вийшла заміж, створивши щасливу сім’ю та ставши матір’ю.
Після декретної відпустки Світлані вдалося поєднувати роботу в школі та бібліотеці. Проте це було складно, тому вона присвятила себе культурі, працюючи 30 років. Тяжко перенесла скорочення посади за рік до пенсії.
На питання про зміну професії вона відповідає, що можливо працювала б у дитячому садочку, бо дуже любить дітей.
“Під час окупації було важко всім – без світла, води та газу. Однак лише одиниці пішли на співпрацю з окупантами. Голоду не було, люди ділилися запасами продуктів.”
Місцеві фермери допомагали крупами та овочами. Небагато купували, бо гроші отримував лише чоловік, зареєстрований у службі зайнятості перед війною. Вони будували піч для приготування їжі.
“Добре, що посадили город – мали овочі, тішилися врожаєм. Ховалися в погребі від обстрілів.”
Коли окупанти почали мобілізовувати місцевих чоловіків, родина планувала евакуацію, але шляхи вже були перекриті. Вони залишились вдома, як і багато односельців.
“В зоні окупації ненависть до ворогів України зростала. Виживати допомагав оптимізм та люди, які не зрадили своїх переконань.”
Світлана почала плести килимки зі старого одягу. Після звільнення села, разом із односельцями, виготовляла окопні свічки, плела сітки для військових. До процесу залучилися жінки різного віку. Військові цінують кожен вузлик, зроблений з молитвою.
Світлана Анатоліївна також продовжує роботу в бібліотеці. Після війни необхідно відновити бібліотеки. Волонтери в Києві організували збір книжок для бібліотек Херсонщини, і посилки з літературою вже дісталися бібліотеки Світлани Єременко. Читачі вдячні за можливість мати доступ до книжок.
Війна принесла багато горя і страждань, але породила нестримне бажання жити. Потрібно бути готовим до майбутнього, яке залежить від того, що ти робиш сьогодні.
Олена Бутковська
