Щоранку з Олександрівки до Херсона здійснюється рейсовий автобусний маршрут. Довжина маршруту становить 49 кілометрів із зупинками в Станіславі, Білозерці, Томиній Балці, Софіївці, Широкій Балці та Олександрівці. Ця дорога постійно піддається обстрілам: артилерійські атаки, дрони, удари з “градів”. Проте автобус продовжує щоденно здійснювати рейси.
Водій В’ячеслав Олександрович Ольховик, який працює у ТОВ “Іскора”, понад 10 разів потрапляв під обстріли на маршруті, але пасажири впевнені у його вмінні безпечно довезти їх до місця призначення. Люди називають його “щасливчиком”. В’ячеслав вже звик до розмов з постійними і новими пасажирами та розповідає:
“Такої складної ситуації, як зараз, я ще не бачив, бо кожен виїзд стає справжнім випробуванням…”
Через небезпеку багато мешканців прифронтових районів покинули свої домівки, а поїздки стали ризикованими. Незважаючи на скорочення кількості пасажирів, потреба в транспорті залишається. В’ячеслав працює шість днів на тиждень, а три дні має вихідні, проте спокійного відпочинку немає – обстріли пошкоджують будинок, і доводиться ремонтувати вікна та двері.
“Нещодавно прилетів снаряд у город поряд з будинком. Лише кілька метрів від хати! Довелося забивати вікна ДСП. Головне, що стіни збереглися, адже у будинку живе хворий батько, який потребує постійного догляду,” – розповідає В’ячеслав у телефонній розмові між звуками вибухів.
З початком повномасштабної війни водії “Іскори” кілька місяців не вийшли на маршрути. Пізніше почали працювати в умовах окупації. Відновлення транспортного сполучення було обов’язковим завданням. Для цього потрібно було проходити через ворожі блокпости, де окупанти обшукували пасажирів. Коли населені пункти на Херсонщині були звільнені, водії отримали змогу повернутися до звичного маршруту, але обстріли тривали.
“Після звільнення я одразу потрапив під обстріл. На автобусі залишилось шість дірок від “градів”. Один раз вибухнув снаряд за метрів 70 від автобуса. Хтось з пасажирів подумав, що це колесо лопнуло. Але це був снаряд,” – згадує В’ячеслав Олександрович.
В’ячеслав не любить розповідати про себе, але нагадує про колег, які також пережили небезпечні ситуації на маршрутах:
“Андрій Іванович Смутченко потрапив під обстріл, не доїжджаючи до Зимівника, і чудом залишився живим. Михайло Дмитрович Коробцов теж потрапляв під обстріли, а Віталія Беркута автобус врятував від смерті. Водій Сергій Кравченко бачив, як за автобусом гнався дрон…”
На питання, чи всі водії продовжують працювати, В’ячеслав відповідає:
“Так, всі, хто залишився, продовжують виходити на маршрути. Люди потребують транспорту. Перед рейсом дізнаємося про можливі обстріли через спеціальні програми або попередження від старостату. Їдемо обережно, прислухаючись до звуків навколо. Іноді стрілянину чути здалеку, а буває – за 300 метрів від автобуса,” – говорить водій.
Раніше В’ячеслав любив рибалити. Тепер це небезпечно, адже окупанти розташовані всього за 7 кілометрів від його дому. Через обстріли з “градів” та іншої артилерії ночі стають безсонними, а на ранок він знову вирушає на маршрут.
Як і всі мешканці звільнених територій, В’ячеслав Ольховик сподівається на закінчення війни та Перемогу. Він мріє взяти свою доньку Поліну з Одеси на екскурсію, як тільки настане мир.
