

Щоденні виклики продовжують випробовувати жителів України, зокрема і медиків, які працюють у громадах, що знаходяться далеко від лінії фронту. Зокрема, їхня допомога стає безцінною для тих, хто постраждав від обстрілів.
У складних умовах, далеко не кожен медпрацівник може витримати навантаження та поставити професійний обов’язок на перше місце. Для багатьох з них усвідомлення своєї важливості стає джерелом сили для подальшої роботи.
Людмила Войтович, сімейний лікар та завідувачка терапевтичним відділенням Білозерської лікарні, немов втілює клятву Гіппократа у своїй щоденній діяльності.
«Я з Полтави, закінчила Полтавський державний медичний університет за спеціальністю “дерматовенеролог”. Наприкінці 90-х отримала призначення в Білозерську лікарню. Це був важкий час, бо спостерігався сплеск венеричних захворювань», — розповідає Людмила.
Пізніше Людмила Вікторівна змінила спеціалізацію, але залишилася в медицині. У 2019 році вона повернулася в Білозерську лікарню як сімейний лікар. Перед війною вона започаткувала власну медичну практику, проте обставини змінилися.
«З початку окупації я залишалася у селищі заради моїх пацієнтів. Нове керівництво лікарні наполегливо пропонувало співпрацю з окупантами. Мені довелося тимчасово виїхати до Вінниці, але я продовжувала консультувати дистанційно», — згадує лікарка.
Людмила отримувала різноманітні фотографії від пацієнтів у месенджерах і намагалася надати їм допомогу у будь-який можливий спосіб.
Вона мала можливість працювати в іншому регіоні, однак вирішила залишитися у Білозерці, що вже стало для неї рідним домом.
«Навантаження на медиків величезне, але ми не скаржимося», — говорить терапевтка.
У листопаді 2022 року Білозерку було звільнено, і лікарка повернулася до роботи. Відчувала, що її допомога потрібна тут найбільше. Вона поєднує приватну практику з роллю завідувачки терапевтичного відділення.
Зараз лікарня відчуває великий дефіцит кадрів через виїзд багатьох фахівців під час окупації.
«Ми подаємо заявки, але ситуація майже не змінюється. Працюємо в зоні бойових дій, отримуємо надбавки, але навантаження все одно колосальне. Лікарів виїхало багато, у нас збільшилася робота на прийомах», — зазначає Людмила.
Людмила Войтович видається впевненою і авторитетною особистістю. Пацієнти їй довіряють і відчувають, що вона працює за покликанням.
«Під час війни соціальна складова нашої роботи стала ще важливішою. Пацієнти здебільшого старші люди, які залишилися самі без підтримки дітей. Їм потрібне не лише лікування, але й добре слово і вирішення побутових проблем. Допомагають благодійники та Червоний Хрест», — говорить лікарка.
Колектив лікарні, хоча й невеликий, але дуже професійний та згуртований. Разом вони знаходять рішення для всіх актуальних проблем.
Світлана Корнійчук лікується у Людмили Войтович вже давно і вдячна їй за високий рівень роботи.
«Людмила Вікторівна дуже уважна і чуйна. Її покликання — бути лікарем. У 2021 році вона правильно діагностувала інфаркт у мого чоловіка, завдяки чому він залишився живий», — зазначає Світлана.
Ірина Штігер також вибрала Людмилу Войтович як сімейного лікаря для всієї своєї родини:
«Я знаю, що завжди можу отримати пораду та підтримку від Людмили Вікторівни. Вона добра, весела та ніколи не залишає своїх пацієнтів без уваги. Її позитив впливає на всіх нас, викликаючи справжнє терапевтичне відчуття!» — ділиться Ірина.
Людмила Войтович постійно вдосконалює свої навички, а тепер серйозно задумалася над додатковою освітою психолога.
Що допомагає їй витримувати щоденний стрес від роботи та обстрілів?
«Їздила на медичні конференції до Миколаєва. Це емоційне розвантаження — вдягнутися святково, нафарбуватися. Добре було у Миколаєві, але, повертаючись додому, відчувалася особлива радість: вдома найкраще!», — каже Людмила.
Коли ситуація стає нестерпною, лікарка їде на короткий час до своїх дітей, які мешкають в іншому місті.
«Коли дуже важко, їду до доньок на короткий відпочинок. Перші дні все добре, але потім все одно починаю думати про роботу і знову поринаю у свої справи», — ділиться Людмила.
Її доньки також обрали професії, пов’язані з медициною. Старша донька стала ветеринаром, молодша — майбутнім психологом.
«Жартую, що нашу сім’ю можна перетворити на комплексну клініку. Але моя донька справді може консультувати, я пишаюся нею», — говорить Людмила.
Людмила Войтович розуміє, що її робота небезпечна, проте вона життєво необхідна для місцевих мешканців.
Вона також описує, як проходять будні життя у селищі:
«Після роботи приходиш додому, намагаєшся відпочити, бо вночі можуть початися обстріли. Вранці встаєш розбитою, а потрібно знову працювати. Але люди Білозерки — неймовірні, вони постійно відновлюють свої зруйновані домівки», — розповідає лікарка.
Цей матеріал підготовлений у межах проєкту «Психосоціальна підтримка жінок та дівчат з деокупованих громад Херсонщини», що реалізується за підтримки ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» у партнерстві з HIAS Ukraine в рамках Фонду реагування на надзвичайні ситуації для жінок та дівчат.