Кожен ранок вона починає з ароматної кави. Київ метушить за вікном, а серце згадує минуле. Затишна кухня в рідному домі в Станіславі, і він – її чоловік, усміхнений і щасливий, розпиває гарячу каву і будує плани.
Тепер Надія залишається з кавою одна і планує за двох. Біль від втрати не минає, але життя триває – заради дітей та пам’яті про нього.
Сергій Сергійович Хандусенко, штаб-сержант 194-го Білозерського батальйону територіальної оборони, загинув у Бузковому парку. Йому завжди буде 39 років…
Оцінюючи події кінця лютого-березня 2022 року, вдова не може змиритися з тим, що її досвідчений чоловік пішов на бронетехніку майже беззбройним. Та вона знає, що Сергій разом з усіма, хто воював у Бузковому парку, – справжні герої.
Два роки Надія поновлювала документи загиблого. Після багатьох запитів, ходінь по установах і зустрічей, вона довела, що Сергій Хандусенко служив у частині А 7360 територіальної оборони Білозерщини і загинув, виконуючи обов’язок.
“Перше, що я побачила – його зібрану сумку”
“Зустріла Сергія, коли він ще служив у Національній гвардії. Я тоді переїхала до Станіслава з Голой Пристані. Тут народилися наші діти – Тіна та Іван. У 2014 році Сергій поїхав в АТО. Поїздки та повернення втомили мене, тож уговорила його піти зі служби. Це були найщасливіші роки, але їх було так мало…” – розповідає Надія.
Перед війною Хандусенки купили будинок у Станіславі з планами відкрити кемпінговий бізнес. Сергій посадив сад, працював на тракторі. Здавалося, життя набрало нового сенсу.
“Він умів робити сюрпризи, часто ми вдвох ходили в кіно або гуляли набережною Херсона, пили каву з термоса. Але я знала, що він сумує за службою. Ймовірно, тому він приєднався до тероборони”, – каже Надія.
Надія згадує, що Сергій до останнього не вірив у початок війни. Навіть за день до вторгнення він казав, що росіяни не наважаться.
“23 лютого 2022 року він приїхав з квітами і тортом. Ми відсвяткували мій день народження, а потім прогулялися на Скелі. Він говорив, що поїде на навчання до Одеси…” – згадує Надія.
Тієї ночі вона прокинулася від метушні. Вдома все було освітлено, телевізор гучно працював… Перше, що вона побачила, – зібрану сумку Сергія. Він сказав, що почалася війна і просив її залишатися вдома та дбати про дітей.
“Ми їх зупинимо, вони не прорвуться до Херсона!”
Ці дні залишили глибокий відбиток у її серці.
“Він виїхав рано, ще не світаючи, а наступного дня, 25 лютого, повернувся додому. Їх розпустили, наказали заховати форму. 26 лютого він знову виїхав, цього разу в цивільному одягу. Мій чоловік ніколи не плакав, але тоді в його очах були сльози. Він обіцяв: ми їх зупинимо, вони не пройдуть! Потім зателефонував і запитав про справи. Я розповіла, що зварила його улюблений суп. “Я скоро приїду!” – жартував він. Але наступного дня він вже не подзвонив”, – згадує вдова.
1 березня Сергій зателефонував рано-вранці, попередив, що буде зайнятий, і відключив телефон. Опівдні Надія дізналася про бій у Бузковому парку, де було багато втрат. Її знайома повідомила, що окупанти вбили її чоловіка.
“Я набрала його, але відповів чужий голос, російською мовою розповіли, що Сергій та ще дев’ять людей лежать мертві. Я кричала, просила пояснити, описати речі. У нього був паспорт. Але згодом зрозуміла, що це не він…”, – згадує Надія.
Пізніше Надії надіслали фото загиблих, яких поховали на кладовищі Геологів. Вона впізнала Сергія.
“Його тіло не було пошкоджено. Не було ні жетона, ні хрестика. Причина смерті – кульове поранення голови…”, – розповідає вона.
У квітні після ексгумації Надія забрала тіло чоловіка з Херсона.
“Станіслав був окупований, знайти транспорт для перевезення тіла було важко. Але староста допоміг, ми поїхали…”, – каже Надія.
Під час доправлення тіла з Херсона вони пройшли через двадцять російських блокпостів і потрапили під обстріл. Того дня вони змогли поховати Сергія у рідному селі.
“Я почала свою боротьбу”
До вересня 2022 року Надія з дітьми жили в окупації, але згодом змушена була втікати через загрозу захоплення дітей. Спочатку вони переїхали до Запоріжжя, а потім до Києва.
“Ми жили у родичів Сергія, а потім знайшли квартиру. Діти пішли до школи, я працювала двірником і почала свою битву – довести, що Сергій загинув як герой. Це були півтора роки важких зусиль”, – каже вона.
Цей процес зробив її сильнішою. Діти – сенс її життя. Донька Тіна вступила до Київського національного лінгвістичного університету, син Іван навчається в Печерській гімназії, а Надія працює в їдальні.
“Завжди була берегинею домашнього вогнища. Після втрати чоловіка довелося навчитися вирішувати все самотужки, але завжди думаю: як би вчинив Сергій? І щовранку п’ю каву, відчуваючи його присутність. Як тоді, у Станіславі…”, – ділиться Надія.
