1 березня 2022 року світ дізнався про трагічні події в Бузковому парку. Це був день, коли на захист Херсона стали звичайні чоловіки з територіальної оборони Білозерщини, раніше аграрії, техніки, охоронці та будівельники. На жаль, багато з них загинули у нерівній боротьбі з ворогом.
Серед захисників був 55-річний Микола Анатолійович Гончар, який провів більшу частину свого життя в Надеждівці. Про його заслуги розповів староста Надеждівського округу Олександр Івченко.
Микола Гончар служив Україні віддано
«Микола переїхав до нашого села після служби у Радянській армії – тут жила його сестра Тетяна. Він з Вінницької області, з села Рівного. Спочатку працював у радгоспі “Червоний прапор”, а потім перейшов на роботу в школу будівельником», – згадує староста.
У 1992 році Микола одружився з місцевою дівчиною Валентиною, і незабаром у пари народилася донька Вікторія.
Микола був щирою та відповідальною людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Коли в Україні почалася війна у 2014 році, його мобілізували, і він служив артилеристом на системі “Град”. За професіоналізм його цінували. Після демобілізації він продовжував проходити військову перепідготовку і в 2020 році підписав контракт зі 124-ю окремою бригадою територіальної оборони Херсонської області.
«24 лютого 2022 року Микола пішов до воєнкомату. Невдовзі наші хлопці вирушили захищати Херсон. Ми збирали їм допомогу, возили продукти. Згодом з’явилися відео, на яких ми побачили наших хлопців загиблими в Бузковому парку. Один із них був схожий на Миколу, але ми спочатку не вірили. На жаль, наші побоювання підтвердилися…», – згадує Олександр Івченко.
Пізніше дружина Миколи, Валентина, зуміла вивезти тіло чоловіка з Херсона та поховати його в рідному селі. Миколу поховали на місцевому цвинтарі, а Валентина й досі залишається в Надеждівці, щоб мати змогу відвідувати могилу свого коханого.
Чоловік одразу пішов до військкомату в перший день війни
Валентина досі не може оговтатися від втрати. Подружжя прожило разом майже 30 років.
«Я та донька Вікторія були шоковані новиною про його загибель. Під час процедури впізнання ми перевозили його тіло через ворожі блокпости… Окупантам говорили, що він помер від коронавірусу. Один із солдатів довго розглядав свідоцтво про смерть, але зрештою відпустив», – розповіла Валентина.
Додатково родина пережила стрес під час поховання 7 квітня, коли повз ритуальний кортеж проїжджала колонна окупантів. Старості вдалося переконати їх, що покійний помер від коронавірусу.
«На щастя, все пройшло добре. Ми зняли табличку з могили, оскільки місцеві колаборанти вже вказали росіянам, де поховані військові, але на цьому все і закінчилося», – говорить Валентина.
Під час окупації російські війська часто здійснювали рейди у Надеждівку. Один раз «завітали» і до Гончарів. На той час донька та онучка Валентини виїхали з країни, тож вона залишилася сама.
«Я сховала фотографії чоловіка з АТО та його нагороди в трилітрову банку, закатала її, загорнула у плівку та закопала на городі, знаючи, що окупанти переслідують родини військових. Дуже боялася, але, слава Богу, все збереглося», – згадує дружина військовослужбовця.
Валентина згадує, що її чоловік завжди прагнув захищати Україну.
«Коли почалася повномасштабна війна, він сказав рідним: «Хто, як не я, піду захищати країну? Як інакше можу дивитися людям в очі? Хочу, щоб онучка пишалася мною».
Микола вирушив до Білозерки 24 лютого, нічого не повідомивши рідним. Потім пообіцяв дружині незабаром повернутися.
«Спочатку наші хлопці знаходилися у Велетенському, але зброї було недостатньо – на 500 людей отримали тільки 100 автоматів і кілька коктейлів Молотова», – зазначила Валентина.
Коли дідусь пішов на війну, рідні сказали онучці, що він на рибалці. «Скільки ж діду потрібно тієї риби?» – запитувала вона.
«Микола дзвонив нам напередодні своєї загибелі, всім. Навіть зятю назвав синком, що ніколи раніше не робив. Сказав йому, що йому ще дівчат піднімати, а той зауважив: «Ви що, прощаєтеся з нами?» – говорить дружина тероборонівця.
1 березня 2022 року став найчорнішим днем у житті Валентини. Вранці вона подзвонила чоловікові, але не впізнала його голос.
«Я говорила з ним вранці, а його голос був дивним. Я спитала: «Коля, ти що, захворів?» А він повільно відповів: «У… мене… все… добре…» – і відключився. Напевно, тоді він вже був смертельно поранений», – згадує Валентина.
Війна забрала щастя
Валентина та Микола прожили разом майже 30 років, постійно були поряд, працюючи в школі та вдома.
«Ми ніколи не сварилися, він був веселою людиною, любив жартувати та співати. Не пив, завжди був на позитиві, гарно робив ремонти для людей. Під час роботи часто щось наспівував», – згадує жінка.
Микола обожнював риболовлю. Перед війною часто вирушав з кумом на лови. Понад усе він любив онучку Машу. Дідусь з бабусею мріяли подарувати їй велику іграшку та квіти на початку навчання в школі. Але в цей день дівчинка принесла квіти на могилу дідуся.
Зараз онучці Миколи Гончара вже 7 років, вона навчається у другому класі. Донька Вікторія повернулася до Надеждівки.
«Батько знав, що повернеться на війну. Я пам’ятаю, як він приїхав додому після АТО. Коли побачила його в формі, відчула, що це він. Вибігла на вулицю і підтвердила свої відчуття. Я сказала йому, що боюся, що знову його заберуть на фронт», – ділиться своїми спогадами донька Вікторія.
Незважаючи на бажання повернутися на службу, Микола залишився удома, коли народилася онучка. Родина переконала його не йти.
«28 лютого 2022 року я казала: татку, ти своє відвоював! Але він пообіцяв повернутися…
Нам дуже важко без нього. Ми вже кілька місяців збирали документи, щоб підтвердити, що батько захищав Херсон. Особливо вдячні Юлії Олегівні Іванчук з Херсонської МВА, яка допомогла нам, і татовому товаришу Костянтину Козаку, адже вони разом були в Бузковому парку. Він один із перших почав збирати документи, щоб підтвердити, що хлопці насправді були там 1 березня», – говорить Вікторія.
Наразі процес визнання героїзму тероборонівців зрушив з мертвої точки, хоча дивно, що родичі загиблих самі доводять їхні заслуги, а не представники військової частини.
«1 березня цього року вручили батькові орден «За мужність» III ступеня. А у вересні, напередодні Дня Херсона, нашому героєві присвоїли звання Почесного громадянина Херсонської громади. На щастя, ми знайшли зошит із записами героїв Бузкового парку, інакше б нам ще дуже довго довелося б цим займатися», – згадує донька тероборонівця.
Вікторія також згадала, що батько служив разом із Віктором Апостолюком, молодим хлопцем, якому тільки виповнилося 23. Вони мали дуже теплі стосунки. Віктор також подав заяву на військову службу, але зник безвісти під час бойових дій. Батька з ним нагородили за високу майстерність.
Пам’ять про героїзм
Донька одного з Героїв Бузкового парку, Олена Фролова, створила електронну петицію, щоб присвоїти 19 героям, які захищали Херсон, високе звання «Герой України» (посмертно).
Петицію можна підписати тут. Станом на сьогодні зібрано 20,246 підписів із 25 тисяч необхідних. До кінця збору залишилося 23 дні. Приєднуйтеся до підписання, щоб вшанувати пам’ять наших героїв!
