Білозерчанка Тетяна Єльник та її чоловік Володимир займаються волонтерством з початку повномасштабної війни в Україні.
Після вторгнення окупантів до Білозерки місцеві магазини швидко залишилися без продуктів. Люди не мали можливості знімати гроші з банкоматів, тож Володимир разом з товаришем вирушили на Біле озеро рибалити. Тетяна, у свою чергу, на велосипеді безкоштовно доставляла свіжу рибу тим, хто в ній потребував.
Тетяна зазначає, що, коли у них закінчилися гроші та бензин, вони вирішили пропонувати рибу за символічну ціну – 5–10 гривень. Таким чином, вони зібрали кошти на паливо для риболовлі. Під час окупації подружжя також займалося сільським господарством, вирощуючи овочі. Вони не лише виживали, але й ділилися їжею з іншими. Найважчим, за словами Тетяни, було морально.
Тетяна походить з Кубані, її рідні живуть там – мати, дві сестри, брат і племінники. На початку війни вона розірвала всі зв’язки з родиною на тому боці кордону.
“Я приїхала до Білозерки у 19 років за чоловіком. Тут ми самостійно побудували дім і виховали дітей. Зараз особливо часто згадую, як важко працювали, аби збудувати своє житло… Як я можу це залишити? З рідними я не спілкуюся, і це важко морально, я плакала два роки після початку війни… Зараз сльози рідше, але буває, що накриває”, – ділиться своїми почуттями жінка.
Тетяна розповідає, як її вагітна донька виїхала з окупованої території до Польщі, де народила сина Гліба. Малюкові вже два з половиною роки, але бабуся його ще не бачила. Сумує вона й за старшими онуками, а також за дітьми – сином Олексієм і донькою Ольгою. Донька запрошувала їдьте до них, пропонували допомогу друзі, але Тетяна з чоловіком залишилися в Білозерці.
У жінки є цікава історія про те, як окупанти увійшли до їхнього дому:
“До нас прийшли двоє молодих росіян. Спитала, що їм потрібно. Вони відповіли, що шукають партизанів та зброю, і почали ритися в домі. Я сказала, що мої діти через них змушені були виїхати. Вони й далі говорили про машину. Я відповіла, що якщо прийдете за нею, то обіллю бензином та підпалю. Справді, могла б отримати проблему за це…”, – згадує Тетяна.
Далі жінка описує день визволення Білозерки, коли люди зустрічали своїх – з квітами та гостинцями, переповнені щастям та почуттям перемоги.
Але, з початком атак на селище, ейфорія залишилася позаду. Тетяна почала шукати волонтерів для підтримки тих, хто постраждав від обстрілів і підтоплень. Допомога надходила. З часом вона адаптувалася до роботи з гуманітарними питаннями і навчилася впоратися з потребами односельців.
“У грудні 2022 року до мене звернулися люди з пропозицією зайнятися видачею гуманітарки. Я стала відповідальною за дві вулиці, і згодом все стало легше. Зараз при необхідності швидко скликаємо машину для доставки допомоги, а сусіди допомагають з розподілом”, – розповідає Тетяна.
Вона переконана, що, якщо б не допомагала людям, могла б зійти з розуму. Коли у неї немає часу на переживання, їй легше. Але її діяльність не обмежується лише організацією гуманітарної допомоги – вона ще й особисто ділиться продукти з тими, хто їх потребує. Тетяна впевнена, що, якщо кожен долучиться до допомоги, перемога стане ближчою.
Проте, сама оселя Тетяни також зазнала пошкоджень через обстріли. У перший раз загинула птиця, а простір під сараєм постраждав від осколків. Потім пошкодження дісталася і дому – дах та вікна були знищені. Будинок її зятя в Кізомисі згорів повністю.
“Коли перший раз прилетіло, нас не було вдома. Я тоді займалася розподілом допомоги, а чоловік працював. Вдруге на мене посипалися уламки. Це було жахливо. Але з цим доводиться жити. Не так давно їхала на велосипеді, а над головою дрон. Я бачила, як летіла бомба. Дивом обійшлося, вона пролетіла повз. Здається, я вже нічого не боюся. Мені 55 років, під час війни я схудла на 10 кілограмів і постаріла на 10 років. Живу за покликом серця, сподіваюся на краще. Головне – я вдома”, – сказала Тетяна.
Вона також зазначила, що коли після обстрілів будинки пошкоджені, жителі об’єднуються, аби прибрати сміття та потім допомогти з відновленням.
“Не можеш допомогти фінансово – допомагай фізично” – це правило, яке Тетяна узяла собі на замітку.
Незламні мешканці Білозерки, які продовжують стикається з викликами війни, демонструють відвагу та людяність. Ті, хто виїхали з рідного дому, з вдячністю дивляться на їхню стійкість, адже, поки існують такі люди, є надія на повернення додому.
Ірина Квітка
