Війна змінює людське життя, ставить перед новими випробуваннями, змушує долати великі відстані або залишатися вдома.
Проте є особи, які не прив’язуються до матеріальних благ. Вони залишаються вірними своїм обов’язкам у будь-яких умовах. Серед таких — фельдшер Білозерської підстанції екстреної медичної допомоги Григорій Пелих.
30-річний медик не є уродженцем Білозерки, але стверджує, що настільки прикипів душею до цього селища, колективу та пацієнтів, що навіть в умовах окупації не думав залишити його.
З часу початку широкомасштабного вторгнення і дотепер, попри щоденні обстріли, він залишається тут — рятує людей від важких травм, надає медичну допомогу в найскладніші моменти життя, скромно вважаючи: “Я просто виконую свою роботу”.
“Я прагну перемагати себе”
Григорій Пелих прибув у Білозерку в 2015 році. До цього молодий чоловік із села Зеленотропинське, яке знаходиться в Голопристанському районі, здобував освіту в Херсонському медичному коледжі та працював санітаром на іншій підстанції екстреної медичної допомоги.
Із самого дитинства він обрав медицину. З посмішкою зізнається, що це сталося через його активний та нестримний характер — часто потрапляв у пригода та отримував травми. Наприклад, одного разу, намагаючись показати сестрі, як ковзати по замерзлих калюжах, він зламав шию, впавши на свій портфель. Тоді, лікарі підтвердили, що в нього трапився перелом, а після цього випадку молодий хлопець продовжував лазити по деревах і закинутим місцям, ще не раз травмувавшись.
Коли Григорію було 21 рік, він став кваліфікованим фельдшером у Білозерці. Наймолодший у колективі, як сам себе називав, він потрапив під нагляд досвідченіших колег.
З особливим теплом згадує Григорій свою першу наставницю у Білозерці — фельдшерку Анжеліку Віталіївну Щербину. За її словами, вона завжди підтримувала його та допомагала, навіть під час нічних дзвінків.
Досліджуючи, як часто страх супроводжує лікарів у їхній роботі, Григорій вказує на свій досвід:
“Коли мова йде про людське життя, страх завжди присутній. Це не залежить від особистості чи досвіду. Тільки той, хто не розуміє серйозність ситуації, не відчуває страху. Водночас я прагну долати ті страхи, що мене найбільше лякають. Це допомагає мені рости й розвиватися”, – пояснює Григорій.
“Коли розпочалася війна, я мріяв просто виспатися!”
Фельдшер чітко пам’ятає свій перший самостійний виклик — жінка з цукровим діабетом потрапила в глікемічну кому через передозування інсуліном.
Під час цього виклику він не розгубився. Пізніше стрес прийшов, коли на його руках помер пацієнт під час одного з викликів.
“Тепер я розумію, що цього чоловіка не вдалося врятувати через його власну недбалості. Відправивши першу бригаду, він відмовився від госпіталізації, хоча лікарі наполягали на цьому… Через кілька годин він отримав серйозні ускладнення. Я зайшов до його дому і, на жаль, не зміг знайти способів його врятувати. Ця ситуація мене переслідувала, ставила під сумнів мою роботу, але підтримка колег показала мені, що діяльність лікаря повинна базуватися на людяності”, – згадує фельдшер.
Невдовзі його старші колеги пішли на заслужений відпочинок, а нові медики прийшли на заміну. Тепер Григорій став досвідченим, сам вчив новачків, виїжджаючи з ними на виклики та долаючи труднощі під час пандемії COVID-19.
Коли розпочалася війна, Григорій був на зміні. Непроста ніч змусила його мріяти лише про те, щоб виспатися.
“Крізь сон я чув, як дівчата кричать: “Війна, вибухи…”. Та я мріяв заснути хоч би до 7-ї ранку. Але невдовзі отримав дзвінок від диспетчера з новими вказівками. Тоді я зрозумів, що війна навколо мене реальна”, – ділиться спогадами Григорій.
З початком війни його мама і сестра вирушили до Польщі, а батько залишився в окупованому Лівобережжі. Григорій відчував себе самотнім і замінив рідню колективом медиків.
“Моя мама досі не може зрозуміти, чому я не виїхав з ними. Але я не збирався! Першого дня вторгнення ми разом із колегами прийняли рішення: залишимося на місці до перемоги!” – пояснює він.
“Ми живемо в умовах війни”
Під час окупації швидка допомога працювала в звичайному режимі, проте медики зазнавали великих труднощів — потрапляли під обстріли, затримували їх і перевіряли. У один із днів Григорія затримали на вулиці, коли він повертався додому.
“Це сталося за місяць до їхнього відступу. Росіяни почали грабувати, перестрілювали мене на вулиці… Тоді я зрозумів, що життя може закінчитися в будь-яку хвилину, і дивом уникнув біди”, – згадує Григорій.
Лікарі під обстрілами
Невдовзі специфіка виїздів швидкої допомоги істотно змінилася. Медики почали частіше виїжджати на допомогу жертвам обстрілів.
Спочатку стріляли хаотично, але згодом це стало цілеспрямованим нацtargeting. Ситуація погіршилася: удари стали прицільними, і лікарі були змушені не раз випробувати свою стійкість.
“Кожен медик нашої підстанції перебуває під впливом травм. Восени 2023 року, виїхавши на виклик до Новодмитрівки, я загинув під обстрілом, на щастя, встигли врятувати дитину”, – ділиться спогадом Григорій.
Зараз Григорій Пелих, парамедик Білозерської підстанції, працює за графіком доба через дві. Але якщо один фельдшер відходить у відпустку, графік збільшується. Навіть у такі важкі миті він залишається на службі.
Визнання та статус
До початку війни кожна зміна включала до 12 викликів, нині їх менше, але в умовах війни один виклик може означати чимало. У 2023 році Григорія нагородили званням Заслуженого працівника охорони здоров’я України — визнання, якого він зворушливо дякує колективу.
Зараз лікарі підстанції не виїжджають у небезпечні прибережні села Херсонщини, оскільки ситуація небезпечна. Проте потреба в наданні допомоги жителям залишилася.
Григорій залишається оптимістом, сподіваючись на кращі часи.
“Я не вірую, що одночасно може бути дві чорних смуги. Невдовзі все ж це закінчиться, і я продовжу рятувати людей!” – говорить фельдшер.
Ось так, зберігаючи оптимізм, Григорій щодня приймає виклики, розуміючи, що кожен приїзд — це шанс на життя для пацієнта. Він стає янголом-охоронцем для жителів своєї громади.
Ірина Квітка
