Коли її село охопила окупація, Тетяна Леонідівна Рейлян, завідувачка фельдшерсько-акушерського пункту в селі Інгулець, не полишила свій дім. Вона не зупинила роботу, навіть коли вибухи почали руйнувати приміщення ФАП. Попри небезпеку, втому та страх, які принесла війна, Тетяна залишається на своєму місці.
Історії таких вірних своїй справі людей вселяють віру у людяність та надію на краще майбутнє.
Медсестра з власним шляхом
Тетяна виросла у Інгульці, туди її батьки привезли ще немовлям. Вона завжди мріяла стати медсестрою. “Чому саме медсестрою?” – питаю. “Ні, що ви, тільки медсестрою!” – відповідає усміхаючись.
“Не в халаті справа. Я завжди бажала цим займатися, навіть не маючи особливої причини.”
Тетяна закінчила Херсонський медичний технікум у 1994 році і розпочала свою кар’єру в селі Зарічне. Після цього вона працювала в Інгульці, де стала завідувачем ФАПу. Разом із чоловіком Сергієм вони виховали двох донок і дочекалися онуків.
Вияв сміливості під тиском війни
Коли розпочалася війна, подружжя не могло залишити своє господарство. Тетяна також усвідомлювала, що її пацієнти потребують допомоги. “Я була на курсах підвищення кваліфікації в Херсоні, але одразу повернулася додому, коли все почалося”, – говорить вона.
“Коли прийшли російські військові і наказали мені роздавати їхню допомогу, я їм відповіла: «Всі українці – вразлива категорія!»”
Ця сміливість принесла їй повагу серед односельців. Тетяна організовувала допомогу та надавала підтримку, незважаючи на всю небезпеку.
Проблеми з доступом до медичних засобів
27 вересня 2024 року внаслідок авіаударів їхній дім зазнав пошкоджень. Проте Тетяна відзначає, що їм пощастило в порівнянні з сусідами, які залишилися без дахів над головою. Він продовжив свою роботу в умовах постійного тиску обстрілів.
Тетяна рятує пацієнтів, надає першу допомогу і консультує людей. “Я завжди готова приїхати до хворих, навіть вночі. Село просторе, однак я намагаюся бути максимально мобільною.”
“Я вже понад 30 років в цій справі. Справжнім героєм справжнього часу стає сільський фельдшер.”
Вона отримала електричний триколісний велосипед від волонтерів, щоб поліпшити мобільність.
Надія на краще
Після обстрілів багато пацієнтів звертаються до неї за допомогою, хоча в селі більше немає аптеки. Тетяна намагається вирішувати оперативні питання лікарських засобів, працюючи в умовах нестабільності.
“Не важливо, що відбувається навколо — я завжди буду поруч з людьми, які потребують допомоги.”
Під гул артилерії Тетяна продовжує працювати, надаючи послуги та підтримуючи людей у важку годину. Коли нарешті наступить мир, вона згадає цю боротьбу з вдячністю, знайшовши в собі сили навчити нове покоління медиків допомагати іншим.
Ірина Квітка
