У 2023 році, під час війни, Михайло та Аліна уклали свої узи шлюбу в Херсоні, де тривав ворожий обстріл та кружляли дрони. У цей хаос молодята поспішали зробити весільні фотографії, тікаючи від звуків вибухів до свого щастя. Їхнє майбутнє виглядало невизначеним, позначене відсутністю миру та спокою, але Аліна та Михайло мали справжнє, безумовне кохання.
Оператора безпілотних літальних апаратів, старшого матроса 196 батальйону 124 окремої бригади територіальної оборони, Михайла Зайченка не стало 8 січня 2025 року.
Під час виконання бойового завдання 31-річний захисник загинув внаслідок ворожого обстрілу, залишивши рідним нерозуміння та горе без найкращого сина, чоловіка і батька.
«Дивишся в очі, а бачиш душу!»
Михайло та Аліна зустрілися 11 листопада 2022 року, під час звільнення Херсонщини. Вісімнадцятирічна дівчина, яка пережила окупацію, разом з іншими місцевими мешканцями вийшла на вулиці, де їх вітали звільнювачі, серед яких потрапив і Михайло.
Спочатку воїн у балаклаві не викликав у Аліни особливого зацікавлення, але глибокі синьо-блакитні очі Михайла вразили її. Пізніше вони зустрілися ще раз під час відвідин спільних знайомих, де рідна тітка дівчини впізнала хлопця.
«Це він з блакитними очима!», – сказала родичка і пішла займатися своїми справами. Тим часом їхні погляди вже не відпускали одне одного.
«Дивишся в його очі і відчуваєш його душу! А мої очі, також блакитні, стали для Міші океаном, який він любив з дитинства», – ділиться спогадами дружина загиблого.
Михайло Зайченко походив зі села Любимівка Каховського району Херсонщини. Його родина покинула окуповану територію ще до війни, перебравшись до Високопілля, яке звільнили в листопаді 2022 року. Його батько, ветеран АТО, помер від серцевих проблем перед початком широкомасштабного конфлікту.
Аліна разом із сім’єю мешкала у Комишанах, де змушена була залишитися під час окупації. Однак плануючи виїхати з окупованої території, рідні завадили у важливий момент, коли росіяни розстріляли колону цивільних на прикордонних дорогах.
Михайло вважав за честь захищати свою Херсонщину, і зустрівши Аліну, не вагався з заручинами.
«Коли нас обсипали зерном, з неба летів фосфор!»
Лише через два тижні після їхньої зустрічі Михайло познайомився з Аліниними батьками. На Новий рік молодий чоловік зробив освідчення.
«Всі слухали президента, а раптом Міша стало на одне коліно. «Ми тільки починаємо знайомитися, але я вже бачу, яка ти чудова! І коли, як не в цей святковий день, жити сьогодні?», – сказав він, простягаючи обручку.
Крім Аліниної родички, яка принесла квіти, ніхто не здогадувався про це. Я зрозуміла: все відбувається надто швидко, та не могла відмовити. З часом стає зрозуміло, що він кращий, ніж я могла уявити!» – говорить Аліна.
Аліна стала нареченою в 19 років. Вони уклали шлюб 27 січня 2023 року.
У той день в Комишанах лунали вибухи, одна дівчина загинула. Проте відкладати весільну церемонію вже не було можливості, і закохані стали на рушник.
Коли вони виходили з дому, рідні обсипали їх зерном і цукерками, а з неба летіли фосфорні снаряди.
«Я підняла голову і побачила, як все навколо палає. Снаряди з фосфором падали, здавалося, прямо до нас, але, зрештою, далі! Міша відразу посадив мене в автомобіль, і ми вирушили до Херсонського РАЦСу. Там також було гучно, тому все проходило максимально швидко – розписалися, сфотографувалися біля фабрики з мальовничою стіною, а потім поїхали на Площу Свободи для кількох емоційних знімків.
Після весілля Михайло переїхав до Аліни. Він одразу сподобався її родині: був добрим, людяним та позитивним. За три дні щастя, що пройшли після весільної церемонії, військовослужбовець вирушив на навчання до Миколаєва, де вже визначився як кваліфікований стрілець, а тепер опановував спеціальність оператора БПЛА.
«Кожну вільну хвилину Міша проводив з донечкою»
Наступні дні заповнилися швидкими зборами та бойовими завданнями, з яких Михайло завжди повертався додому.
«Херсонський напрямок дозволяв йому частіше бути вдома. Він заступав на позиції, і навіть у ці повернення не відпочивав: займався дронами з побратимами, часто розповідав мені про бойові задачі. Міша був старшим в екіпажі, навчав інших, але зізнавався, що йому важко шкодити. Навіть у момент, коли на полі бігла беззахисна собака, він облітав її своїм дроном. Він вважав, що захист рідної землі є його обов’язком. «Ми на війні, і завжди може щось трапитися, але головне – не здаватися!» – згадує дружина загиблого.
Зі світлим жалем Аліна згадує, як Михайло побудував голубник і розводив там птахів. Спочатку їх було десять, а з часом стало понад сотні. Він завжди поспішав до птахів після бойових сесій, годуючи їх і впоравшись з дітками, відпоював ліками з піпетки. Мріючи про життя біля річки, він любив рибалити. За час свого шлюбу він зміг отримати кілька відпусток, які вони проводили з сім’єю та друзями, намагаючись втекти від складної реальності війни. Ці спогади на сьогодні гнітять і водночас обігрівають серце Аліни.
20 жовтня 2023 року у пари народилася донечка Емілія.
«Міша швидко приїхав до нас. Йому видали халат і шапочку, і він перший узяв на руки нашу дочку. Після кесаревого розтину я відчувала радість, бачачи в його очах щастя! Він забрав нас із пологового будинку разом із побратимами, а 16 листопада ми охрестили Емілію в одній із Херсонських церков. Кожну вільну хвилину Міша присвячував донечці, навіть вночі підводився до неї, допомагаючи наскільки міг. Він завжди намагався відповісти мені під час служби. Як тільки мав можливість, то винаходив варіанти, чи це дзвінок, чи повідомлення», – емоційно ділиться Аліна.
«Живу життя. Тут і зараз. Тепер – за двох!»
8 січня 2025 року о 8 ранку вони розмовляли телефоном. Емілія захворіла, і Аліна консультувалася з чоловіком, як її заспокоїти.
Того ж дня, близько 20:30, Аліна надіслала Михайлу фото та відео донечки. Він переглянув, але не відповів. Після 21:00 зв’язок з ним пропав. Аліна намагалася себе заспокоїти, думаючи, що він просто зайнятий, але вночі довго чекала на дзвінок від нього. Вона мала номер побратима чоловіка, але зв’язатися з ним не наважувалася.
До ранку її тривога зросла.
«9 січня 2025 року прийшов командир. Я бігла йому назустріч, оскільки була впевнена, що з Мішою нічого поганого не могло статися. Він завжди був обережний і досвідчений. Якби попадали під обстріли, Бог завжди його рятував», – розповідає Аліна.
«Але на цих словах зупинився мій час: «Міші більше немає». Я не могла повірити і не хотіла чути! Але наступні дні стали жорстокою реальністю…», – зізнається вона, стримуючи сльози.
Невдовзі Аліна дізналася, що її чоловіка вбив російський дрон. Він загинув, виконуючи бойове завдання, до останнього подихаючи, захищаючи Україну та товаришів. Михайла Зайченка поховали в Миколаєві на Алеї Слави Матвіївського кладовища.
Тепер на подвір’ї літають голуби, а Емілія, якій вже більше року, просить зняти зі стіни портрет тата. Коли вона отримує фото в свої маленькі руки, ніжно обіймає і целує його.
Дівчинка має блакитні очі, які нагадують її батька, сповнені добра та любові.
«Ми провели лише два роки разом, але це був найкращий період мого життя. Війна змусила нас знайти одне одного, створити сім’ю, завести чудових друзів і народити донечку. Яка ж швидкоплинною була вся ця радість!», – згадує Аліна, зворушена спогадами.
Залишатися сильного їй допомагає піклування про дитину та заповіти чоловіка: не складати руки, незалежно від обставин. Він завжди був таким: завжди йшов до кінця, чим би не займався.
«Міша був щирим та впертим, любив долати труднощі, був відповідальним. Це стосувалося всіх сфер – його служби, нашого життя і спільного майбутнього. Побратими вважають, що він мав неабияку сміливість і сильний дух. Йому були присвоєні державні нагороди, він став прикладом для багатьох», – говорить Аліна.
«Міша часто казав: не важливо, що подумають інші, ключове – знати, що ти зробив усе від себе. На пам’ять про це, я не складаю руки та живу своє життя. Тут і зараз – за двох! Обіцяю дбати про пам’ять мого чоловіка! Нещодавно підготувала петицію про присвоєння йому звання «Героя України» посмертно, і я пройду цей шлях до кінця!» – впевнено заявляє Аліна Зайченко.
Ірина Квітка
