Автомобіль Сергія Грищука вражений кулями та уламками, але попри це він кожного дня сідає за кермо. Навіть дві контузії, отримані внаслідок обстрілів, не зупиняють його.
У Білозерці, де вибухи стали невід’ємною частиною життя, Сергій продовжує виконувати свої обов’язки – вивозити людей у безпечні місця. Кожна поїздка стає випробуванням на вміст та витривалість. Але Сергій не залишить своїх пасажирів наодинці з небезпекою. Для багатьох він став останнім шансом на порятунок.
Як це — щоденно ризикувати життям, перевозити людей у зоні обстрілу в Білозерці, Херсоні та Миколаєві, ми запитали у таксиста.
Дзвінок, і його Daewoo Lanos вирушає у новий маршрут. Перевага таксі навряд чи була б привабливою у мирний час, адже Сергій за професією є будівельником, який до війни понад двадцять років працював у будівельній бригаді, зводячи приватні будинки та пансіонати.
“Ніхто не знав, що далі!”
Чоловік навіки запам’ятав відчуття паніки, яке охопило Білозерку у перші дні повномасштабної війни. Питання без відповідей: що робити, куди бігти, як вижити. Разом із дружиною Наталією та сином Антоном Сергій переживав подвійний страх. Його старший син Артем проходив строкову службу в окремій Президентській бригаді. 19-річний солдат боровся за Київ, Гостомель та Ірпінь.
“Тоді ніхто й уявити не міг, що нас чекає далі! Найбільше ми хвилювалися за сина… Думали, що це швидко закінчиться. Але із входом ворога на Херсонщину ми закрилися у власному домі, поки не помітили дуло кулемета, спрямоване на наші вікна. Вони прибули у броньованому КРАЗі і хотіли відібрати мою машину. Згодом, після того, як односелець здав нас як сім’ю військовослужбовця, ми стали об’єктом погоні. Ми багато разів планували евакуацію, але спроби не увінчалися успіхом. Причин було кілька: я служив на прикордонній заставі і знав, що на блокпостах чоловіків можуть оголяти. Я не хотів наражати родину на небезпеку, а моя мама, що має інвалідність, малоймовірно витримала б дорогу. Ми також боялися мародерства – думали, що залишивши дім, уже не повернемося. У підсумку ми залишилися під контролем окупантів. Пройшовши через це пекло, я не шкодую. Я став свідком нової української історії. Коли діждалися ЗСУ, не могли повірити, що знову на своїй землі.” – емоційно пригадує Сергій.
