Світлана Гаврилів звернулася до Миколаївського військкомату в 2023 році.
“Я придатна до служби. Просто підпишіть!” – впевнено заявляла кожному лікарю під час медичного огляду військово-лікарської комісії. Війна стала для Світлани щоденним випробуванням, і вона знала, що її місце – на фронті.
У Маріуполі загинув її старший син Іван, який служив морським піхотинцем і захищав країну на заводі Ілліча. Її другий син, Олег, служить військовим капеланом у Донецькій області. Молодший син Мар’ян підписав контракт і наразі несе службу в Національному університеті оборони. Найменша донька Василина, якій сімнадцять, прагне допомагати війську поряд з матір’ю.
Її чоловік, Василь, також є морським піхотинцем і воює на Покровському напрямку.
Крім власної служби, Світлана – бойова медикиня 28-ї механізованої бригади, мати чотирьох дітей та волонтерка. Її неймовірна історія далі.
Шлях волонтерки
Світлана Гаврилів народилася в Станіславі. Після закінчення школи вирушила на захід України в пошуках нових можливостей. Жила та працювала в Івано-Франківську на хімічному заводі, здобувала освіту в нелегкі 90-ті, а згодом перебралася до Львова. Там подолала труднощі життя і зустріла коханого Василя. У 2005 році пара повернулася до рідного села, де з’явилися на світ їхні сини і дочка.
Сім’я облаштувала власне господарство, але Світлана, як активна особистість, багато часу приділяла громадській діяльності. Вона ініціювала заходи у своєму селі, створила жіночий клуб, заснувала громадську організацію “Стань і слав” та прагнула змінити життя на краще.
З початку війни в 2014 році, коли Росія окупувала Крим, Світлана активно займалася волонтерством, відвідуючи схід України. Разом зі своєю подругою Антоніною Потужною вони створили музичний дует “DvaЯda”, метою якого було підтримати бійців АТО.
Kоли війська Росії захопили Херсон, Світлана не залишилась осторонь. Вона вступила до місцевої самооборони, організовувала евакуацію цивільних, постачала медикаменти та допомагала Збройним Силам України.
“Якщо рідні на фронті, я не можу бути осторонь”
Світлана знала, що її родина – під загрозою. Після погрози розправи над її дочкою, вона виїхала з дітьми, але залишилася допомагати людям. Навіть у момент окупації Станіслава, намагаючись врятувати односельчан, вона зіштовхнулась з окупантами. Згодом дізналася, що її ім’я внесено до “чорного списку” ворожих зрадників.
Чоловік Світлани, Василь, був на військовому обліку з 2014 року. Спочатку його не мобілізували, оскільки у нього було троє неповнолітніх дітей. Але в 2016 році він став військовим в новоствореному батальйоні морської піхоти.
Старший син Іван з 18 років служив у війську, а під час повномасштабної війни загинув у Маріуполі, обороняючи завод. Його тіло вдалося повернути лише через два роки.
“Я два роки чекала на його повернення. Могила Івана наху В області, поряд з друзями, – це вічна пам’ять”, – зболено згадує Світлана.
Другий син, Олег, завершив дві вищих освіти, обрав шлях військового капелана і евакуювався на фронт. Молодший син, Мар’ян, теж прагне служити на передовій, але Світлана намагається вмовити його залишитися в Києві.
Чи вражає це саму Світлану? Коли вона залишилася без нічого, окрім автомобіля, її діти були евакуйовані. Вона знайшла притулок у волонтерській організації, швидко приєдналася до добровольчого батальйону та активно допомагала.
“Я була єдиною жінкою в роті, але працювала на рівні з усіма. Мої обов’язки виходять за межі звичайних….”
“Гаврилівна, тобі треба працювати медиком”
Світлана почала службу в 28-й механізованій бригаді, працюючи в радіорозвідці, а згодом стала бойовою медикинею.
“Коли мене призначили на медичну роботу, я з радістю погодилася”, – розповідає Світлана.
У своїх обов’язках вона не лише надає допомогу пораненим, а й займається організацією медичних запасів, контролює їх наявність, та відправляє бійців до шпиталів.
“На війні все – поза межами звичного життя, самопожертва і підтримка – основа нашого існування”, – говорить Світлана.
Світлана організовує збори для роти через соціальні мережі, підтримує зв’язки з волонтерами. Вона активно допомагає, працює пліч-о-пліч з бійцями та надає медичну допомогу.
“Я завжди хочу, щоб зі мною увійшли, як з власними дітьми”, – підтверджує медикиня.
“Ліричні відступи залишимо на потім!”
Світлана ділиться своїми думками про роль жінки на фронті.
“Кожна жінка, яка обирає фронт, робить свідомий вибір. Головне – бути готовою до всіх викликів”, – говорить вона.
Незважаючи на всі труднощі, відчуває підтримку побратимів, і їхня довіра є важливою на війні. Вона з гордістю згадує багато приємних моментів разом із колегами, які стали для неї майже рідними.
Світлана прагне відновити роботу жіночого клубу в рідному селі, планує збирати родину вдома і сподівається на перемогу. Поки ж, вона продовжує виконувати свою обов’язок на фронті.
“Я вірю в Бога, в ЗСУ і в своїх побратимів. Разом ми здобудемо перемогу”, – з упевненістю додає вона.
Ірина Квітка
