На столі, поряд із зображенням відважного чоловіка, горить лампадка. На стільці неподалік сидить 10-річний хлопець, чий вираз обличчя без емоцій. Він, здається, дивиться крізь фотографію, заглиблений у власні роздуми. Лише сльози, що повільно стікають по щоках, видають його нестерпний біль, який оселився в дитячому серці.
— Тата більше немає! — з сумом повідомляє хлопчик своїй матері Ірині та бабусі Людмилі.
— Він живий! — в один голос намагаються заспокоїти його дві жінки, які переживають горе. — Тато на небі, він бачить тебе і оберігає…
Руслан Гороховський, боєць третього батальйону 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, загинув 13 березня 2025 року під час бою на Курщині, неподалік села Мілове Суджанського району.
У сім’ї не дочекалися його повернення з фронту: батьки, дружина та 10-річний син Станіслав.
“Він був для нас всім… Наш улюблений син, який ніколи себе не жалів,” — ледь стримуючи сльози, розповідає мама Руслана Людмила.
Для батьків Руслана це вже друга жахлива втрата: їхній старший син пішов з життя в дитинстві через нещасний випадок у 11 років. Людмила зізнається, що не минало дня, щоб вона не хвилювалася за Руслана, хоча ніколи не показувала своїх переживань. Вона не хотіла обтяжувати його тривогами.
Тато Руслана, Олександр Степанович, також не відходив від телефону, чекаючи дзвінка від сина. Коли у Руслана була можливість, вони мали довгі бесіди про все, що їх турбувало. Коли почалася війна, Руслан, який кілька років працював у Польщі, повернувся до України, рвучи зв’язки з заробітками.
У Миколаїв він прибув, щоб виїхати з рідними з небезпечного регіону, адже російські війська наступали на його рідний Станіслав.
“Дорога була жахливо небезпечною. Ми бачили знищені автомобілі та людей, які намагалися врятуватися. Руслан зупинявся, щоб взяти тих, хто потребував допомоги. Всі ми дійшли до Миколаєва живими,” — розповідає Людмила.
Після цього сім’я переїхала до села Заставка на Хмельниччині. Там Руслан непродовжуючи пішов до військкомату, де його мобілізували. Триває підготовка і далі служба у 211-й понтонно-мостовій бригаді.
“Він завжди хотів захищати Херсонщину і таки потрапив туди. Руслан приносив радість побратимам і навіть на фронті прагнув створити комфорт,” — з любов’ю та гордістю розповідає його мама.
Руслан закінчив Херсонський судномеханічний університет, та навіть служив у внутрішніх військах. Потім працював в охороні та займався вантажними перевезеннями.
“Він мав світлу голову та золоті руки. Все, чого Руслан навчився — від батька,” — з ностальгією наголошує Людмила, відчуваючи важкість кожного слова.
За три роки служби на фронті Руслан пройшов через багато місць бойових дій. Він брав участь у визволенні Снігурівки, рятуючи людей, постраждалих від підриву Каховської ГЕС.
Дружина Руслана, Ірина, ділиться спогадами про чоловіка, згадуючи, як вони разом з сином повернулися додому після визволення.
“Мене запрошували повернутися на роботу. Руслан завжди готовий був допомагати іншим. Я повернулася до Станіслава, де знову знайшла роботу, та він пройшов мимо, приїхав до нас в відпустку, і це була щаслива мить серед усього,” — говорить вона.
Ірина та Станіслав щасливо прожили у Станіславі до травня 2024 року, коли обстріли почали загрожувати їхньому життю. Вона спостерігала, як змінюється Руслан після кожного бойового завдання, відчуваючи його втому і біль від втрат побратимів.
“Ми весь час просили його ділитися думками, але він волів мовчати,” — додала Ірина, згадуючи його мрії про повернення додому.
Взимку 2025 року Руслан повинен був приїхати в відпустку, але його перевели в іншу частину. В березні він зателефонував із Сум, виглядав бадьорим, але потім зв’язок обірвався.
Востаннє він зателефонував, прощаючись, й сказав, що йде на позицію. Незабаром рідні дізналися, що він загинув під час виконання завдання.
“Руслан приснився мені… В той день, коли загинув… Я його обіймала, але відчула щось недобре,” — напираючи на сльози, говорить його мама.
Фатальне повідомлення, яке отримали родичі, підтверджує, що Руслан загинув, залишивши по собі лише спогади.
“24 березня ми поховали його у Заставці. Бути у Станіславі було небезпечно,” — ділиться Людмила.
Біля портрета Героя — багато нагород і відзнак, які підтверджують його відвагу.
Не так давно родина отримала речі Руслана, та важко впоратися з усвідомленням, що його більше немає.
Вітер колише квіти на свіжій могилі. Малий хлопчик мовчить, спостерігаючи за світом, зміцнюючи свій дух.
Скільки ще сліз потрібно пролити, щоб зупинити цей жах? Скільки ще жертв принесе війна?
Вічна пам’ять Героям, які заклали своє життя за майбутнє України.
Ірина Квітка
