Станом на сьогодні, на окупованій території України мешкають від 3,5 до 5 мільйонів громадян. Чому вони не залишають свої домівки? Одна з таких історій походить від родини з Херсонщини.
«Чим завершилося для нас перебування в окупації? Моєю онкологією та тим, що чоловікові вставили клапан на серці…»
Ці слова належать жительці села на Херсонщині, пані Олені. Її свідчення про життя в умовах окупації є частиною дослідження, яке здійснив Центр прав людини ZMINA, фокусуючись на долях людей, які пережили або досі переживають окупацію.
Згідно з інформацією, опублікованою в ЗМІ, на окупованій території залишається значна кількість українців, багато з яких продовжують сподіватися на повернення Збройних Сил України, попри те, що деякі вважають, що там залишилися лише зрадники.
«Ми спинами закрили нашого хлопчика»
У перші дні вторгнення я з чоловіком переховувалися в підвалі. Російські війська наступали на Херсон, ми періодично визирали та ставали свідками ракетних ударів і бомбардувань. Спочатку вони не заходили в наше село, оскільки точилися бої за Херсон та Антонівський міст. Ми лише чули звуки, які все ще важко осмислити — як країна нападала на нас.
Я, будучи волонтером з часів Майдану, отримала звернення від медика з нашої лікарні. В установі вже перебували багато поранених. Всі усвідомлювали, що наші війська відступають, і лікар попросив мене допомогти з переховуванням поранених солдатів, щоби вони не потрапили до полону.
З моментом, коли росіяни зайшли, почалися облави. Багато військових ховалися в лісах, і ми намагалися надати їм цивільний одяг. Одного разу до мене привезли пораненого хлопця. Ось чому я не виїхала раніше. Моя донька була в Києві, і я могла б приєднатися до неї, але мій обов’язок був з хлопчиком, ім’я якого я не можу назвати. Він отримав поранення в обличчя і руку, і ми переховували його протягом восьми місяців, у постійному страху під час обшуків.
Я працювала служницею в церкві і щодня відвідувала храм, бачачи ненависні обличчя російських солдатів. Ми з чоловіком дуже боялися, що вони можуть зайти до нашого дому. Проте, здається, нам пощастило, адже особисто до нас вони не просилися, і просто проходили повз. Російські військові знали, що місцеві жителі ховають українських солдатів, і багато з них були затримані.
Цьому солдату вдалося підтримувати зв’язок з командиром, але вивезти його було неможливо — через поранення він не міг пройти перевірку на блокпостах. Вояки перевіряли чоловіків, шукаючи ознаки поранень та татуювань.
Кілька разів командування обіцяло спробувати вивезти його човном, але ці спроби завжди закінчувалися невдачею. В одного разу він сам відмовився, відчуваючи небезпеку. Я запропонувала йому залишитися у нас, і врешті-решт, човен, на якому він мав рятуватися, був розбомблений.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибралися зі зброєю в руках: історія морпіхів, які 90 днів жили в окупованому Херсоні
Перед звільненням Херсона в сусіднє село привезли автобуси з Криму і Краснодарського краю, оголосивши про евакуацію. Багато людей залишили свої домівки, спочатку потрапляючи в Херсон, а потім — до Криму.
Серед тих, хто хотів виїхати, ми намагалися допомогти нашому солдату. Коли ми прибули до порту та чекали на катер, побачили делегацію з Криму. Вони наближалися до нас, і ми з сусідкою закрили хлопця спинами. Люди в натовпі давали інтерв’ю, радіючи, що вони з Росією.
Коли прибув катер, ми посадили нашого воїна на нього. Друзі зустріли його у Херсоні, тим самим забезпечивши його безпечне перебування там тиждень, поки наші звільняли місто.
«Люди там живуть у жахливих умовах»
Після того, як наш солдат поїхав, я повинна була поїхати до доньки. Проте священник з церкви запропонував мені залишитися: «Пані Олено, куди ж ви поїдете? Ви залишите людей?». І справді, багато людей приходило до церкви, знаходячи в ній останню надію.
Парафіяни переважно — літні люди, які не можуть виїхати через фінансові труднощі. Пізніше ми опинилися під час потопу. У мене почалися проблеми зі здоров’ям — болі в ногах. Цей момент стався паралельно з введенням рублів і примусовим отриманням російських паспортів, чого ми уникали. Коли закінчилися наші заощадження, виживання стало ще складнішим.
На нашу церкву стали приходити російські військові, вимагаючи документи на землю. Спершу приходили московські служби, а потім поліція, залякуючи нас, навіть забрали священника до підвалу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На лівобережжі Херсонщини окупанти закатували священника ПЦУ
Коли священник повернувся, він порадив: «Пані Олено, ви маєте закрити церкву і виїхати». Хоча до нас заходили російські військові, ми спілкувалися з ними. Вони були глибоко проукраїнськими, і переконати їх у їхньому агресивному ставленні було неможливо. Вони йшли до Бога, бо хочуть жити.
Після закриття церкви я виїхала разом зі священником. Чоловік залишився в селі, щоб піклуватися про будинок. Наш маршрут проходив через Росію, Естонію, Литву та Польщу, і лише після цього ми потрапили в Україну. Через півроку той самий маршрут подолав мій чоловік.
Чим для нас завершилося життя в окупації? Моєю онкологією та тим, що чоловікові встановили клапан на серці. Зараз ми мешкаємо у доньки. Я не уявляю, як би ми виживали, якби не діти в Києві.
Кому ми потрібні? Ми навіть не змогли б зняти квартиру. Саме це утримує багатьох людей від виїзду — це переважно пенсіонери, які не мають коштів. Вони живуть в жахливих умовах, адже багато будівель руйнуються і затоплюються, але людям немає куди йти і нема за що виїжджати. Шлях до життя важкий! Я періодично телефоную подрузі, яка залишилася там. Вона хвора, там немає ліків, та й можливості виїхати також немає.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рятуйся сам або йди до шамана: історії двох родин про лікування на ТОТ Херсонщини
Ілюстративне фото з соціальних мереж.
