У небі — ворожі дрони, в степу — череда. Корови насторожено крутять головами, збиваються докупи, відчуваючи небезпеку. Тут, у селі Томина Балка Білозерської громади страх давно став частиною пейзажу — але не частиною життя.
Тримати господарство в таких умовах — більше, ніж важко. Ворог не щадить нічого: б’є по людських подвір’ях, хлівах, будинках. Але навіть на лінії вогню знаходяться ті, хто не здається. Серед них — Олена та Володимир Посуньки. Вони вперто тримаються за батьківщину, і доводять: врожайна Херсонщина належить працьовитий незламним українцям.
Подружжя усе життя працює на землі й не уявляє свого життя без худоби. Уже багато років у їхньому господарстві — щонайменше п’ять корів.
До повномасштабної війни в селі панували тиша й спокій, хіба що лунали голоси пастухів та мукання корів. Тепер звуки війни стали частиною важких щоденних буднів: прильот, оговталися — і знову до справ.
Нині у господарстві Посуньків 15 голів великої рогатої худоби: шість корів, шість теличок та три бичка. Доглядати за тваринами доводиться щодня — незалежно від того, стріляє ворог.
Подарунок на весілля
Вже на початку розмови Олена, яка ледь знайшла час для спілкування, пояснює: тримати ВРХ у Томиній Балці — звична справа. До війни в кожному дворі було по 2–3 корови, а сільська череда налічувала до 200 голів. Тепер залишилося трохи більше 40.
Господарювати подружжя почало ще у 1993-му, коли на весілля від батьків отримали в подарунок теличку.
“Ми тоді були молоді й зелені, — усміхається Олена. — Але з часом навчилися, і як почали цим займатися, так і досі не можемо зупинитися!”
Худобу родина тримає у хлівах біля свого будинку. Олена доїть корів вручну, а для виготовлення молочної продукції користується сепаратором. Уже під час війни довелося придбати генератор — через обстріли часто зникає електроенергія. Є й власна свердловина, звідки качають воду для тварин. Окрім великої рогатої худоби, у господарстві живуть кролі та аж дванадцять собак.
“Раніше було менше, — зізнається жінка. — Але я не витримала: забрала додому тих, яких люди покинули під час війни. Та й бездомних, що бігають селом, вистачає. Щодня їх підгодовую.”
За професією Олена — кухар. Свого часу закінчила Херсонське дев’яте училище, хоча працювала за спеціальністю недовго — після заміжжя виховувала дітей та разом із чоловіком розвела чимале господарство.
Чоловік Олени, Володимир Юрійович, — агроном. У молодості працював у місцевому радгоспі, а згодом заснував ТОВ «АГРО-ГАМАЛІЯ». До війни це було успішне фермерське господарство, яке займалося вирощуванням зернових та бобових культур, баштаном. Тепер, хоч і вдалося засіяти частину земель, через обстріли — артилерійські та з дронів — фермери не завжди можуть дістатися до полів, аби їх обробити.
“Досить! Життя дорожче!“
Окремою частиною розмови стає спогад про окупацію. Емоційно, зі сльозами на очах, Олена розповідає, як важко було тоді вести господарство, а в один момент постав вибір: худоба чи життя?
“Вони ж вигнали нас із хати, довелося залишити п’ять корів і дві телички! Добре, що допомогли друзі та батьки чоловіка. Не дали пропасти — доглянули худобу!” — каже жінка.
За словами Олени, коли розпочалася війна і окупанти зайшли до Томиної Балки, збувати молочну продукцію стало неможливо.
“Спочатку ще здавали молоко чоловікові зі Станіслава, а згодом і він перестав приїздити. Тоді я написала в сільську групу повідомлення, у якому попросила людей приходити й брати молоко безкоштовно. Сім’ям із дітьми, людям похилого віку це була хоч якась допомога в той час, коли продуктів бракувало. Так і трималися, поки росіяни не почали ходити по хатах. Щойно бачила їх на вулиці, намагалася якомога швидше заховати рідних і худобу. Але невдовзі вони дізналися, що мій чоловік — керівник сільгосппідприємства. Хтось здав і те, що наш син — військовослужбовець”, — каже Олена.
І досі з острахом в душі вона згадує ті перевірки.
“Якось вони прийшли до нас додому й побачили донечку. “Така гарна і незаміжня! — сказав один із окупантів. — Може, весілля зіграємо?” Цього вистачило, щоб негайно вивезти дочку з села. Гануся змушена була покинути роботу — працювала медсестрою у опіковому відділенні Херсонської лікарні. Я тоді так ридала, але нічого вдіяти не могла…”
Чоловіка Олени також кілька разів забирали на допити, примушували до співпраці, погрожували розправою над усією родиною. В один момент він сказав: досить, життя — дорожче.
“З важким серцем ми залишили дім, довіривши господарство моїй подрузі Наталці та батькам. Я безмежно вдячна їм за те, що годували, поїли й випасали худобу”, — щиро каже Олена.
Поки сім’ї не було вдома, росіяни, аби помститися фермерам, почали прицільно обстрілювати їхній будинок. Та не влучили. Господарство вдалося зберегти.
“Після визволення ми повернулися. Як зараз перед очима: заходжу на подвір’я, а дівчата моїх корів доять! Як же ми обіймалися, як раділи тому, що більше немає росіян у нашому селіі!”
Додому приїхала й донька Ганна. Вона знову почала працювати в лікарні, де й зустріла своє кохання. Тепер мешкає у Житомирі, там народилося перше онуча Посуньків — чудова дівчинка Юлічка, якій уже десять місяців.
“Коли летить, у нас одна думка: аби худоба вціліла і сіно не згоріло!“
“Тож ми тепер удвох господарюємо, — продовжує Олена. — Свекруха каже: діти вже повиростали, може б, і відпочили трохи? Та ні, не можемо ми без роботи. А дітям усе одно потрібна допомога. Наш синочок Михайло, і зять, і невістка — всі вони військові. Захищають нас, щоб ми могли займатися тим, що вміємо і любимо. Якби ж тільки не ті дрони над головою…”
Восени 2024 року будинок працьовитого подружжя постраждав від артилерійського обстрілу. Довелося перекривати дах і частину хліва. Та головне — вони змогли врятувати і виходити телят, яких побило уламками. Найбільше тривожать безпілотники. Щойно з’являються в небі — все живе в селі завмирає.
“Найстрашніше, коли гуде дрон, а ти саме в полі з чередою, — ділиться Олена. — Женеш худобу під дерева і молишся, аби встигнути. Але корови — дуже розумні тварини. Вони відчувають небезпеку. Як тільки починають крутити головами в різні боки і збиратися до гурту — час тікати, ховатися. Не легше й удома. Під час прильотів у нас із чоловіком одна думка: аби худоба вціліла і сіно не згоріло. Часто забуваємо про власну безпеку — біжимо рятувати господарство.”
Олена зізнається: сьогодні господарювати стало неймовірно важко. У селі немає ветеринара, тож вона сама навчилася робити уколи і ставити крапельниці тваринам. Постійні перебої зі світлом, брак кормів, молоко ніде здати, а власного транспорту вже немає — обидві машини розбиті обстрілами.
“Одну розтрощило, коли чоловік був на полі — дякувати Богові, його в машині тоді не було. А іншу — коли повертався додому з робітником. Автомобіль посікло уламками, Володимир отримав контузію, довго лікувався…”
Така небезпека — щодня. Як розповідає наша співрозмовниця, лише тиждень тому ворожий “Град” влучив у будинок односельця: чоловік загинув, убило й бика. Часто уламками ранить корів — багато не виживає.
