“Я тільки сумку з документами встигла схопити. Як була, у халаті, так і вибігла з дому. Дрон гнався за нами дорогою. Вибухова хвиля піднімала авто від землі…” — Валентина Василівна Гайдамака досі не вірить, що все це сталося з нею та її рідними.
Вона була однією з останніх, хто залишив Іванівку — село Дар’ївської громади, яке Росія стерла з лиця землі. Її велика родина втратила все: шість будинків, господарство, речі… Те, що ще вчора було домом, перетворилося на згарище й мінне поле.
До повномасштабного вторгнення у селі мешкало понад пів тисячі людей. Серед них — родина Гайдамаків, в якій панували затишок, праця, любов. Тепер кожен з великої сім’ї у різних куточках України. А Валентина Василівна, мама шістьох дітей і бабуся шістнадцяти онуків, згадує той день втечі під обстрілами та розповідає, як в 75 років починає життя з нуля — під Одесою у невеликій хатині, яку безкоштовно надали добрі люди.
У Валентини Василівни шестеро дітей і сьомий син — чоловіків, якого вважає за рідного. Вона за національністю росіянка, родом із Воронезької області. Дитинство Валентини минуло в особливій родині: її батьки виховали 11 власних і ще 13 прийомних дітей. До України вона приїхала у 22 роки — слідом за братом, який служив на Миколаївщині. Життя в Росії дало їй важке випробування: трагічна загибель першого чоловіка залишила вдовою з двома маленькими дітьми на руках. Однак саме тут, в Україні, вона знайшла порятунок: роботу, дім, нове кохання, відчуття спокою й сили. Проживши на Херсонщині понад півстоліття, Валентина Василівна щиро полюбила цю землю і стала її частиною.
Валентина не раз їздила до родичів у Росію, але щоразу поверталася звідти з тривожним осадом. Її вражали занедбані двори, байдужість людей, відсутність комфорту і, головне — повна нездатність і небажання щось змінити.
Вона намагалася навчити їх готувати українські страви, пригощала варениками, чебуреками, борщем. Влаштовувала затишок. Та у відповідь лише чула зневажливе: “Охохлілась!”. Коли ж ті самі родичі приїжджали до неї на Херсонщину, то дивувалися: як це в українському селі може бути асфальт, газ, порядок. І ніяк не могли зрозуміти, чому проста жінка живе краще, ніж вони — з “вєлікой рассєї”. А Валентина просто багато працювала. На фермі, бригадиром у радгоспі. Поруч був чоловік — надійний, працьовитий зварювальник, якого поважали й не раз нагороджували грамотами. Однак ті подяки, фото, документи, листи — усе, що складало їхню сімейну історію — залишилося під уламками зруйнованого життя.
За місяць до великої війни вона востаннє їздила в Росію — відвідати брата і сестер. Тоді й почула від них фразу, яка здалася абсурдною: “Скоро вас Росія до порядку приведе”. Валентина лише розсміялася. А вже за кілька тижнів російські танки й п’яні солдати ввірвалися в її село.
Окупанти зайшли в Іванівку вже в перший день. Оселилися у школі та дитячому садочку, швидко зійшлися з місцевими циганами — разом пиячили, грабували домівки, вивозили з села техніку, худобу, зерно.
“П’яні, з автоматами… Побили товариша мого сина, над його дружиною знущалися… Господарювали, як звикли у себе вдома. Руйнувати — це вони вміють…” — тихо каже Валентина Василівна. У її голосі кричить незагоєний біль.
А як згадує день, коли в селі з’явилися українські військові, то вже не стримує ридань:
“Вірите, я обмацувала їх руками — не могла повірити, що це наші! Що ми діждалися! Що ми знову вільні!”
Але тривала радість недовго. Село, яке було доглянутим і затишним, ворог буквально стирав з лиця землі. У 2023 році одна за одною почали руйнуватися домівки її дітей.
“Було шість наших будинків — і жодного не лишилося. У Віталія ракета влучила прямо між дахом і фундаментом. В Олексія бомба впала біля погреба, де вони переховувалися з трьома маленькими дітьми. Просто дивом вижили! Олена, хоч і мешкала в Одесі, перед самою війною збудувала у селі великий гарний будинок. Вона з чоловіком мріяла доживати там старість… Тепер від мрії залишилася лише згадка”, — емоційно розповідає жінка.
З рідного дому війна вигнала її дітей — Олену, близнюків Володимира і Віталія, Клавдію, Олексія… Син Василь, який багато років прожив у росії, а потім повернувся в Україну, помер до повномасштабної війни. Вся її рідня вже залишила Іванівку, а Валентина Василівна з чоловіком Володимиром Васильовичем трималися до останнього. Аж поки біда не прийшла просто на їхнє подвір’я.
“Я була на городі, коли мене покликала сусідка: повідомила, що у село привезли гуманітану допомогу. Ми тільки-но вийшли на подвір’я — і над нами завис дрон. Мить — і вибух. Мені відірвало палець. В тілі — понад 30 уламків: на руках, у голові, біля ока… Чотири досі не витягли. Контузія. А сусідці ще гірше — голову і руку розірвало”, — пригадує Валентина Василівна.
Ось тоді вона і поїхала. Швидко. Без речей, без зборів. Просто в тому, в чому була. Дорогою тікали від дрона, який ревів у небі й гнався над автівкою. Позаду гриміли вибухи, а авто підкидало від ударної хвилі… Після лікарні, де Валентині Василівні витягли уламки та пришили палець на руці, наймолодший син Олексій забрав маму з татом на Одещину. Волонтер, з яким він познайомився раніше, прихистив родину в будинку своїх покійних батьків. Так і живуть тепер разом — Олексій з дружиною Дашею та трьома дітьми, а поруч із ними — Валентина Василівна і Володимир Васильович.
Олексій швидко знайшов роботу в місцевого фермера, а Валентина з невісткою взялися за господарство. Вже понад рік обживаються на новому місці: посадили городик — цибульку, моркву, зелень. До батьків навідуються й інші діти. Приїжджають Олена і Клавдія, заскакують майстровиті Володимир з Віталієм, буває син чоловіка, Сергій.
“Усі мої сини вдалися в батька — хороші майстри, механізатори, вправні і працьовиті”, — з гордістю каже Валентина Василівна.
А найбільша її розрада — онуки.
“Зараз виглядаю Богданчика зі школи — він уже в третьому класі, Катюші нашій вже шість рочків, а найменшій Маші — лише шість місяців. Вона у нас в час біди народилася. Та я дивлюсь на них — і вірю: буде життя. Попри все”, — говорить жінка.
У руках Валентини Василівни — спиці. Скільки себе пам’ятає, вона в’яже: шкарпетки, шалики, светри, килимки.
“Мене ще мама навчила, коли була малою. А знаєте, це захоплення мене й врятувало! Коли в подвір’я влетів дрон, я схопила сумку з нитками та спицями і прикрилася нею!” — ділиться Валентина.
Попри контузію, втрати, зруйновані будинки — Валентина Василівна тримається. Вона в’яже, допомагає дітям, няньчиться з онуками. До рідної Іванівки дорога для їхньої родини нині закрита. Навіть зафіксувати руйнування для компенсації вони не можуть. Та жінка не занепадає духом і підтримує рідних.
“Я й синам, і донькам, і невісткам, і зятям кажу: не опускайте крильця! А головне — дітям своїм відчаю не показуйте. Я вірю: буде краще. Зло не може тривати вічно!” — впевнено каже жінка.
