Усміхнена жінка щиро вітається з продавчинею, минає прилавки з продуктами й прямує до куточка приміщення, де тепер її нове робоче місце. Анна Ковальська — підприємиця з Білозерки, яка донедавна мала власний магазин побутової хімії та господарських товарів із кумедною назвою “Швабра-кадабра”. Вона не зачиняла його навіть тоді, коли селище окупували, відновила роботу після деокупації, а у 2024-му. Таки зуміла продовжити свою справу після ворожого удару, що в одну мить перетворив приміщення на руїни.
Попри все, розібравши завали й знайшовши прихисток у сусідньому продуктовому магазині, Анна обслуговує людей і навіть планує розширити справу в Миколаєві. Як це — вести бізнес під обстрілами і не зламатися?
Здається, оптимістка, турботлива дружина й мама Анна Ковальська, яка щиро любить свою справу, тепер знає про це все.
З Узбекистану на Херсонщину
До Білозерки Анна приїхала 16-річною дівчиною з далекого Ташкента. Після смерті батька родина вирішила повернутися на батьківщину її мами. Анна тоді зовсім не знала української мови й не розуміла, адже народилася і виросла в Узбекистані.
Завдяки підтримці однокласників і вчителів, зокрема директорки Білозерської школи №3, покійної Лідії Василівни Чорної, вже за пів року вона почала розуміти українську. Заговорила нею лише після початку повномасштабного вторгнення. Каже, тоді остаточно ідентифікувала себе як українку — усе вороже відсікла без вагань.
У Білозерці Анна зустріла своє кохання — Олега, брата свого однокласника. Разом вони виховують двох донечок: старша, Вероніка, вже одинадцятикласниця, а молодша Вікторія вчиться в п’ятому класі.
Олег багато років працював у лісовому господарстві та в агропромисловості. Завжди підтримував дружину, допомагав із бізнесом, не боявся жодної роботи і труднощів. Згодом подружжя придбало у Білозерці будинок — затишне місце стало для них справжнім родинним гніздом. У теплу пору року ставили на подвір’ї басейн, облаштували дитячий майданчик — усе для донечок, для щастя вдома.
Те житло взяли в кредит, який і досі виплачують.
“Швабра-кадабра” — звучить цікаво. Я б зайшла!”
Свій шлях у торгівлі Анна розпочала після важкої втрати — смерті мами. Каже, саме нова справа тоді врятувала її від розпачу.
“Це було у 2016 році. Подруга побачила, в якому я стані, й запропонувала спробувати разом торгувати побутовою хімією та господарськими товарами. Я тоді нічого в цьому не розуміла. Після школи закінчила Херсонський морський ліцей, але жодного дня не працювала за фахом. Мені сподобалося. І вже у 2019-му, набравшись досвіду, я відкрила власний магазин — у самому центрі селища”, — пригадує Анна.
Назву вигадали разом із подругою: “Швабра-кадабра” — звучить кумедно й цікаво. “Я б зайшла”, — сміється вона.
Люди казали: “Доки тут є український товар, є й Україна!”
Однак емоції Анни одразу змінюються, щойно починає згадувати перші дні повномасштабного вторгнення. Каже, тоді в селі панував хаос.
“Чоловік збирав документи, побіг до машини, а я кинулася до магазину. Відкрила його, а вийти вже не змогла — з усіх боків були люди, які почали масово скуповувати товар. Добре, що ми якраз мали запаси, хоча й боргів перед постачальниками теж було чимало… Через тиждень, занепокоєні присутністю російських військ, вирішили закриватися. Навіть перевезли товар додому. Але люди почали телефонувати, приходили до нас, і вже за п’ять днів ми знову повернули все у магазин. Згодом зв’язалися з херсонськими постачальниками й на нашому старенькому ВАЗі, через ворожі блокпости почали возити побутову хімію до Білозерки. Було страшно, моторошно, але люди не давали нам зупинитися”, — згадує Анна.
Потім почали закуповувати товар у перевізників, які вивозили людей з окупації, а назад привозили необхідне — побутову хімію, предмети гігієни.
“Той товар був дорогим, але ми брали. Ви б бачили, з якою любов’ю люди його приймали! Обіймали шампунь від українського виробника, на пляшечці якого був прапор України… У мирному житті таких дрібниць не помічали, а під час окупації все українське стало безцінним!” — емоційно ділиться підприємиця.
Свій бізнес в окупації вона втримала завдяки таким же розуміючим підприємцям, як і сама. Постачальники запропонували брати товар безпосередньо з заводу, без посередників, тож ціни були доступні, і покупці у Білозерці щиро цьому раділи.
“Наш магазин став місцем, де можна було поговорити про Україну. Ми всі вірили, що скоро прийдуть наші. Я навіть приймала порвані купюри — знала, що скоро зможу обміняти їх у справжньому українському банку. Але товару ставало дедалі менше, а “орки” надокучали все більше: почали навідуватися до магазину, влаштовувати перевірки, нав’язували свої рублі. Знову виникала думка закриватися, та люди просили залишитися: мовляв, доки тут є український товар, є й Україна! От і вийшло, що ми зберегли магазин завдяки нашим покупцям! А ще мені і в бізнесі, і з дітьми завжди допомагають батьки чоловіка. Я їм дуже вдячна!” — щиро каже Анна.
“Привезти товар і доставити замовлення тепер дуже ризиковано!“
Своїх доньок разом із мамою чоловіка подружжю довелося евакуювати на Хмельниччину. Їх вивіз брат Олега разом зі своєю родиною. Анна не бачила дітей цілий рік. І знову її врятувала робота, підтримка людей і віра, що Херсонщина обов’язково звільниться від окупантів.
Коли той щасливий день настав, Анна раділа, як те 16-річне дівча, яке колись уперше побачило Біле озеро.
Через обстріли їхній затишний будинок був зруйнований, і жінка вже не змогла повернути дітей до Білозерки. Та й розуміла: донькам потрібне спілкування з однолітками, навчання в школі. Тож подружжя вирішило перебратися до Миколаєва.
Втім, свій магазин підприємиця не покинула. Попри страх і небезпеку, вона продовжувала привозити до Білозерки товари першої необхідності. Ще під час окупації почала вести сторінку в Instagram, де інформувала про нові поставки. За пропозицією херсонської підприємиці, мами своєї подруги, Анна почала торгувати кормами для котів і собак. Покинутих тварин у селищі стало багато, тож така продукція користувалася неабияким попитом.
2 серпня 2024 року в магазин “Швабра-кадабра” влучив снаряд. Вибухом зірвало дах, у стіні утворилася велика діра. На щастя, Анна на той момент уже завершила роботу — через постійні обстріли та зменшення кількості відвідувачів вона скоротила графік до обіду.
“Увесь товар тоді лежав під завалами. Ми буквально вигрібали його, але більшість вдалося зберегти. Власниця сусіднього магазину виділила куточок, де я зараз і працюю. Щоправда, то вже зовсім інша торгівля. Через небезпеку обстрілів люди нечасто заходять до магазину. А якщо й приходять, то не розглядають товар, як раніше: беруть оптом, розраховуються і швидко повертаються додому. Тепер часто доводиться розвозити замовлення особисто”, — розповідає про труднощі бізнесу Анна.
Серйозною проблемою стала ускладнена через обстріли та дронові атаки логістика. Постачальники більше не хочуть возити товар на Херсонщину, тому доводиться зустрічати вантажі в дорозі й самостійно доставляти в Білозерку.
Та попри все, у селищі залишаються люди, які хочуть жити, працювати і мати доступ до якісних товарів. Тому Анна не полишає справу.
“Привезти товар і доставити замовлення — дуже ризиковано. Мій чоловік вже не раз утікав від дронів. Якось, коли ми забирали до Миколаєва односельчанку, на наших очах прилетіло в її будинок. Вона ледве встигла вскочити в машину!” — згадує жінка.
“Я продовжую вірити, що Херсонщина вистоїть!”
Миколаїв зустрів їхню родину добре: знайшли житло, доньки пішли до школи. Анна виграла грант у центрі зайнятості, закупила обладнання і вже знайшла приміщення для відкриття нової “Швабри-кадабри”. Та частинка її серця залишається в Білозерці — біля охайного, вже двічі пораненого будинку, і в куточку продуктового магазину, де триває справа всього її життя.
Втрати та випробування загартували її і додали душі ще більше людяності.
“Мене білозерчани навчили: головне — не опускати руки! Я знаю, що таке страх. Він тут — всюди. Але продовжую вірити, що війна закінчиться, і наш прекрасний південь, наша Херсонщина буде потужно розвиватися”, — щиро усміхаючись, каже тендітна жінка, яка не вміє зупинятися.
