З російського полону звільнили Валентина Полянського – морського піхотинця із Правдиного, який обороняв Маріуполь, протягом трьох років перебував у неволі, переживав тортури та приниження. Вдома на бійця чекала родина – донька Мирослава та дружина Тетяна.
Із захисником поспілкувалось видання «Херсон плюс».
Валентина та його молодшого брата виховували бабуся та тітка. Після 9 класу хлопець вступив до професійного училища сервісу та дизайну на кравця-закрійника. А у 2021 році вирішив долучитись до 36-ї окремої бригади морської піхоти, оскільки після навчання все рівно доводилось би проходити строкову службу.
У грудні 2021 року після навчання в Олешках бійця відправили до Маріуполя. Там він став сержантом матеріального забезпечення у підрозділі зв’язку. Вже 16 лютого 2022 року командування почало збирати захисників.
«Я пам’ятаю кожну секунду 24 лютого 2022 року. Напередодні командир польового зв’язку дав наказ виїхати в переносний пункт управління й налагодити там обладнання. Впоравшись із завданням, ми відпочивали — і серед ночі почався масовий обстріл. Тут я й зрозумів, що йде наступ, але не думав, що настільки масштабний. Коли вдалося зв’язатися з командуванням, відкрив новини — побачив, що вже росіяни окуповують Київщину, Херсонщину, Харківщину. Вони знищували все — аеропорти, військові частини, житлові будинки», – згадує Валентин.
Завданням військового було забезпечити бункер, де вони перебували, продуктами, водою та ліками. Щоб набрати води, треба було виїжджати до джерел, і через це одного разу Валентин потрапив під російську атаку та перестав чути на ліве вухо.
Спроби вирватись із Маріуполя були марними, а залишатись у місті через оточення та цілодобові обстріли було небезпечно. Захисник вирішив здатись у полон, оскільки не бачив іншого шляху вижити.
За три роки неволі військовий побував у колоніях в Оленівці, Волгоградській та Володимирській областях і Мордовії. Умови повсюди були жахливими, однак найгіршим стало перебування у Мордовії.
«Справжній жах був у колонії в Мордовії: стоячий режим 16 годин на добу, спів гімну окупантів сім разів, тиша в камерах, а за порушення — побиття. Годували більш-менш нормально, але порції — менші, ніж у кота. Гаряча вода — рідкість. Перед і після купання нас били електрошокерами», – зазначає Валентин.
Російські окупанти розповідали бійцям, що їх усі кинули, ніхто їх не чекає, а самої України вже не існує. Проте в Україні цивільна дружина Тетяна та донька Мирослава боролись за Валентина. У лютому 2025 року завдяки волонтерам їм навіть вдалось протягом 9 хвилин поговорити по відеозв’язку. Для Валентина це була найщасливіша подія за три роки неволі.
Вже 18 квітня 2025 року захиснику сказали переодягнутись, сфотографуватись та на камеру сказати, що у нього немає претензій до Росії. Після довгої дороги авто та літаком із зав’язаними руками й очима усіх полонених вивели на вулицю. І коли Валентин побачив два автобуси, то зрозумів, що їде додому. Вже на Чернігівщині його зустріли із прапорами та кульками.
«У той момент я був готовий цілувати землю. Одразу подзвонив тітці, потім Тетяні. Ми плакали, раділи — інших емоцій не було», – розповів військовий.
Після полону Валентин зробив Тетяні пропозицію. Наразі він хоче перебувати разом із родиною та виховувати доньку, хоча і не виключає, що може повернутись до служби у війську.
