Вона заплющує очі – і знову перед нею золото осінніх дерев у Софіївському парку в Умані. Здається, ту мандрівку в багряно-зелену сонячну осінь вона пам’ятатиме все життя.
Ігор тримає її за руку. Коли Олена починає хвилюватися через якусь дрібницю, він посміхається й лагідно каже: “Ну чого ти переймаєшся, Кицюню, все буде добре!”.
“Ні, не буде… Вже не буде без тебе!” – хочеться їй кричати тепер на весь світ.
Півтора року минуло з того дня, як не стало найкращого чоловіка, батька, воїна Ігоря Колесніченка із Посад-Покровського Чорнобаївської громади. Та біль не вщухає, а пам’ять про нього досі єднає рідних, друзів і побратимів.
“Не минає й дня без думки про Ігоря. Усе – про нього, і все так, як зробив би він…” – крізь сльози каже його дружина, Олена Колесніченко.
Далі – її щира сповідь про любов, втрату, силу і пам’ять.
“Ти маєш пишатися своїм чоловіком!
Коли Олені було 15, а Ігореві – 19, вони вперше зустрілися в сільському клубі у Посад-Покровському. Вчилися в одній школі, але довгий час залишалися просто знайомими. Та з тієї зустрічі їхні долі почали тісно переплітатися. У 2007 році побралися, незабаром у родині народилася донечка Ангеліна. Їхнє життя було спокійним і щасливим – збудоване на довірі, щирості та взаємній підтримці. Олена та Ігор були не просто закоханим подружжям, а ще й найкращими друзями.
“Ігор був надзвичайно добрим і справедливим. Завжди говорив те, що думав, ніколи не відмовляв у допомозі, був тією людиною, якій можна було беззастережно довіряти, – пригадує Олена. – Минуло вже півтора року, а його й досі пам’ятають – друзі, сусіди, побратими. Вони приїздять на могилу, згадують його слова, вчинки…”
Коли в Україну прийшла велика війна, молодшому синові Колесніченків Маркові було лише чотири місяці. Ігор благав Олену виїхати з дітьми в безпечне місце, але сам нікуди не збирався.
“Я не тікатиму!” – повторював, як мантру.
“Тоді й я залишаюся”, – відповідала Олена, колихаючи немовля.
І вони залишилися – у затишному будинку, облаштованому дбайливими руками Ігоря, який багато років працював у сфері ремонту. Та у березні 2022 Посад-Покровське почали бомбити з авіації. Росіяни вже стояли за каналом.
У підвалі, де переховувалася сім’я, Ігор змайстрував пічку, створив усе необхідне для виживання. Але 15 березня їм довелося тікати. Він буквально всадив дружину з дітьми в автомобіль – разом із сусідом вони вирвалися з-під обстрілів. Сам Ігор залишився. Разом з іншими відчайдушними односельцями він поховав у палісаднику сусіда. Але згодом і йому довелося вирушати в дорогу. Через постійні бомбардування евакуація відбувалася в кілька етапів.
Тим часом Олена з дітьми дісталася до Румунії, де вже перебувала її сестра. Ігор же спершу поїхав до Миколаєва, згодом з родичами до Вінниці. Казав, що шукатиме роботу, облаштовуватиметься. Та невдовзі Олена дізналася, що він знову в Миколаєві — і вже у військкоматі. Він надіслав фото з навчань, вже у формі.
“Я почувалася винною, що поїхала… Що залишила його. Але рідні казали: “Ти маєш ним пишатися!” І я пишалася!”, – з гордістю говорить дружина загиблого.
“Я все відновлю!”
Певний час Ігор служив у Миколаєві, згодом — на Херсонщині. А на початку 2023 року, після звільнення області, Олена з дітьми повернулася в Україну. Оселилися в Чорноморську на Одещині. Саме туди в березні приїхав Ігор у коротку відпустку.
“А давайте поїдемо додому!” — несподівано запропонував він.
Старша донька Ангеліна рішуче відмовилася: пам’ять про втечу під обстрілами досі хвилювала серце. Дівчинка зізналася, що ще не готова побачити зруйнований дім свого щасливого дитинства.
Олена з Ігорем поїхали у Посад-Покровське. Дорогою він мовчав, а коли приїхали, довго стояв і дивився на будинок. Один з кутків похилився, стелю пробило обстрілами… Вікна були вибиті, ще під час окупації їх забивали плівкою. У кімнатах літали горобці, по підлозі бігали миші…
“Я все відновлю…” – сказав тоді Ігор.
І вони взялися розбирати завали разом. Під час відпустки, а також у поодинокі дні відпочинку між ротаціями, Ігор мчав додому – штукатурив, разом з Оленою і клеїв шпалери, лагодив усе, що ще піддавалося ремонту.
Він відбудовував рідний дім, а тим часом сусіди почали приходити й просити: “Ігорю, перекрий нам дах…”
“Спершу – собі, а потім – вам”, – відповідав з усмішкою.
Але навіть для себе не встиг – дах Олена вже перекривала без нього…
Прилетіло раптово, просто в бліндаж…
Згодом Ігор поїхав на навчання до Великої Британії. Із вересня почав виконувати бойові завдання під Кринками, на лівому березі Дніпра.
“Пам’ятаю, як повернувся з першого завдання – зізнався, що дивом вижив… А 18 жовтня вирушив знову. Перед тим зателефонував. Його голос був не таким, як завжди… Я відчула: щось не так. 25 жовтня у нашого Марка день народження. Ігор мав приїхати… Але 24-го зателефонували з частини. Я не могла повірити, що його більше немає…” — з болем згадує Олена.
Старший солдат військової частини 3056 Національної гвардії України, водій БМП з позивним Інженер Ігор Колесніченко загинув під селом Кринки. Лише згодом поранений побратим, який був поруч, розповів: прилетіло раптово, просто в бліндаж…
“Я плакала в одній кімнаті, Ангеліна – в іншій. Малий не розумів, що з нами. А ми намагалися ховати сльози, усміхатися до нього, аби не налякати… Це був жах”, – пригадує найтяжчі дні Олена.
Кава без нього
Півтора року минуло, але вона досі не може винести з дому жодної речі чоловіка. Його військові рюкзаки, барсетка, хрестик, автомобіль у дворі – все залишилося недоторканим. Одяг рівненько складений на поліцях в шафі… Навіть ремонт вона завершила так, як Ігор планував.
“Він залишив нам приклад. Не дозволив собі відступити – і тепер не дозволяє нам опустити руки”, – каже Олена, тримаючи на руках маленького Марка, який дедалі більше нагадує батька.
Маркові уже три з половиною. Він підходить до портрета й запитує: “А де тато? На небі? А він повернеться?”
Ангеліна мріяла зробити татуювання з написом “доця” – саме так її називав тато. Але передумала. Зрозуміла: головне – пам’ять у серці. Вона здійснила мрію батька – вступила на факультет міжнародних відносин до Чернівецького університету імені Федьковича.
Вранці Олена прокидається і п’є каву. Наодинці. Іноді їй здається, що він навпроти. І тоді в уяві звучить знайомий голос: “Кицюня, все буде добре!”.
“Я ніколи не забуду наші ранкові кави о шостій. Ми сідали, без поспіху пили каву – і говорили, говорили… Це був наш час. Я й гадки не мала, що його в нас так мало… Ігорю ж було лише сорок!” – з сумом говорить жінка.
Коротке, але яскраве життя… Доказ того, що любов сильніша за війну. Пам’ять про Ігоря Колесніченка всюди – у серцях рідних, у людській повазі, у відбудованій його руками хаті, в очах дітей і… у вранішній каві, що досі пахне спокоєм і домом.
