“У цивільне авто влучив ворожий дрон”… “Жінку на власному подвір’ї вбило скиданням з безпілотника”… “Велосипедиста наздогнав і поранив FPV-дрон”. Такі повідомлення в Telegram та інших соцмережах щодня тривожать і засмучують. А коли йдеться про рідне селище і знайомих людей — моторошно стає вдвічі.Та страх і біль від прочитаного не зрівняти з тим, що кожного дня переживають ті, хто залишається на лінії вогню.
Історія родини Заікіних із Білозерки — ще одне болісне, але правдиве свідчення жорстокості ворога, зброя якого прицільно спрямована по мирних, працьовитих людях, які просто хочуть жити вдома.
21 березня FPV-дрон ударив по автомобілю, в якому Сергій Заікін разом із сестрою Тетяною везли товар із Херсона до Білозерки. Сергій отримав численні осколкові поранення руки, ноги, живота. Тетяні розірвало ногу.
Родина має спільний бізнес — продуктовий магазин “Алмаз”, що продовжує працювати, попри небезпеку. Про той трагічний день й те, як нині почуваються брат із сестрою, розповідає дружина постраждалого — Антоніна Даниленко.
“Я працювала в магазині, а Сергій із Танею поїхали до Херсона. Все більше перевізників відмовляються возити товар до Білозерки — дорога через Комишани та Приозерне стала надзвичайно небезпечною, її постійно прострілюють росіяни. Тож доводиться доставляти продукти самотужки. Коли в лобове скло нашого Renault Scenic влетів дрон, до магазину залишалося лише два повороти. Це сталося біля шиномонтажу “Техносіті”. Автівка була завантажена, тож їхали повільно. На повороті лише трохи пригальмували — і ворог влучив! Як мені розповідали очевидці, Сергій був увесь у крові. Але він тримався на адреналіні — навіть встиг мені зателефонувати. Я кинулася до них… Тим часом знайомий працівник шиномонтажу, клієнтами якого ми були, покликав колег, і вони, ще до приїзду швидкої, почали надавати першу допомогу. Тані, яка стікала кров’ю, наклали джгут, зупинили кровотечу. Цими діями, як згодом підтвердили медики, фактично врятували їй життя. Сергій знепритомнів уже на східцях швидкої”, — розповідає Антоніна.
Обох постраждалих доправили до Херсонської обласної лікарні. У Сергія — п’ять уламкових поранень у живіт. На щастя, життєво важливі органи не зачепило — постраждали лише м’які тканини. Та ситуація з ногою була значно складніша: аби дістати деякі уламки, хірургам довелося піднімати чашку коліна і розрізати сухожилля.
У його сестри Тетяни, яка сиділа з боку, куди влучив дрон, ногу буквально розірвало. Друга кінцівка теж була посічена уламками. Лікарі зробили болісний, але єдино можливий висновок — ампутація. Одна нога була ампутована на 10 сантиметрів вище від стегна. За другу боролися — і, попри початок зараження крові, після кількох операцій змогли її зберегти.
“Минуло два місяці, але Тетяна і Сергій досі не можуть оговтатися від пережитого. У Сергія зберігається погана чутливість ноги, він пересувається на милицях і проходить реабілітацію у Херсонській залізничній лікарні. Та зрушення є: нога, хоч і болить після занять на тренажерах, уже почала трохи згинатися! Таню виписали додому. Спочатку її стан був дуже важкий — передусім психологічно. Але вона у нас не лише красива, а й дуже сильна. Їхній із Сергієм батько рано помер від тяжкої хвороби, тож саме Тетяна допомогла мамі поставила на ноги брата й організувала сімейний бізнес”, — розповідає Антоніна, дружина постраждалого.
Вона додає, що не впасти духом їм допомогла велика підтримка друзів та односельців.
“Знайомі, колеги, друзі, які роз’їхалися по різних куточках України та світу, почали телефонувати й зппитувати, куди можна переказати кошти на лікування. Це спонукало нас відкрити збір на протез для Тетяни. Ми звернулися до Львівського центру “Superhumans”, де займаються протезуванням для військових і цивільних. Незабаром Таня поїде туди на консультацію. Найперше — потрібно правильно сформувати культю. На жаль, зробити це у Херсоні зараз неможливо, але в нас з’явилася надія. Збір коштів, до речі, ще триває, ми вдячні кожному, хто допомагає врятувати наших рідних!”— каже Антоніна Даниленко, яка після трагедії одна продовжує утримувати магазин.
Відмовитися від справи жінка не може: потрібні кошти на лікування й протезування. До того ж люди з Білозерки просять її не зачинятися — до великих магазинів далеко, а йти до центру селища під обстрілами надзвичайно небезпечно.
Антоніна каже: вести бізнес у прифронтовому селі — це справжній виклик. Сама вона кілька разів у 2024 році отримувала контузії, коли прилетіло зовсім поруч із їхнім будинком. Не оминули обстріли і приміщення магазину.
“Кілька днів тому дрон влучив у фуру постачальників, які привезли нам товар. Автомобіль тепер потребує ремонту, а хлопців контузило. Залишається все менше відчайдухів, які погоджуються сюди їхати. Днями в магазині навіть не було хліба. Але люди все одно приходять. Беруть борошно, дріжджі — і печуть самі”, — розповідає Антоніна.
Магазин “Алмаз” працює в Білозерці вже 12 років — торгували навіть під час окупації. Тоді росіяни тиснули, вимагали переходити на рублі, але родина трималася до останнього. Заради людей, які стояли в чергах, аби отримати хоча б по кілограму необхідних продуктів у руки.
Сьогодні більшість клієнтів — місцеві пенсіонери, які живуть неподалік. Усі вони щиро дякують за те, що магазин, попри, обстріли досі працює.
“Зараз торгую сама. Але наші з Сергієм друзі завжди поруч — якщо треба, допоможуть. Клієнтів небагато, знаю всіх поіменно: баба Валя, тьотя Катя… Поряд — відділення екстреної медичної допомоги, медики іноді забігають на каву. Хоча й кави тепер спокійно не вип’єш…”
Біля магазину тепер живе більше десяти собак — їх покинули люди. Тетяна їх підгодовує. Як розповідає жінка, є зв’язок з волонтерами, які час від часу допомагають: практично всіх тварин вдалося безкоштовно стерилізувати. Також активісти забезпечують кормом.
“Знайомі, які виїхали, часто запитують: як вам не страшно? А знаєте, тепер уже не страшно. Після всього, що довелося пережити, колись звичне “бережіть себе” для нас уже не просто слова – ми навчилися розрізняти і відчувати небезпеку. Лише чую “вихід” — замикаю магазин, чіпляю табличку “Я в підвалі” і через дорогу біжу в укриття. Буває, покупці приходять до мене — разом перечікуємо небезпеку, а потім ідемо назад до магазину”, — ділиться Антоніна.
Попри біль і втому, родина Заікіних не здається. Антоніна каже:
“Сергій дивиться, як тримається його сестра — і сам забуває про відчай. А я… Я мушу. Бо є рідні. Є магазин. Бо є люди, яким ми потрібні. Які в нас вірять і підтримують”.
Усі охочі можуть підтримати родину, яка пережила трагедію і щодня ризикує заради інших.
