Вона уявляє їхню зустріч. Розмірковує, де це буде, чи встигне, чи зможе стримати сльози. У думках — як він вийде з автобуса, змучений, схудлий, але такий рідний… І як вона кинеться йому на груди. Затулить собою від усього світу і уже не відпустить.
Між обстрілами, під час тривог, ховаючись від дронів, вдень і вночі — де б не була і що б не робила — Валентина Щербина думає про свого сина. Понад два роки він у російському полоні.
Миколу Щербину разом із його другом Олександром викрали 14 листопада 2022 року з будинку в селі Новотроїцьке, що на лівому березі Дніпра. Правобережну Херсонщину вже звільнили, та Микола не встиг дістатися додому. Йому було лише 21, коли російські військові наділи на голову мішок і повели у невідомість.
З того дня для його матері почалося інше життя — час болю, боротьби і нескінченного чекання, яке триває й досі.
Валентина Миколаївна переконана: історії про цивільних полонених, обміни яких відбуваються вкрай рідко, мають лунати на весь світ.
Рішення, що змінило долю
До війни Микола разом із батьками жив у Приозерному. Навчався в Херсонському комерційному училищі за спеціальністю «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність».
«Він у нас товариський, енергійний, любив бувати в друзів, часто гостював у бабусі в Дніпровському. Але завжди телефонував мені, повідомляв, де він і коли буде вдома. Не хотів, щоб я хвилювалася. Коля — мій єдиний син, але я не прагнула його надмірно опікати. Хотіла, щоб виріс справжнім чоловіком. У нас склалися довірливі, дружні стосунки — ми були радше друзі, ніж просто мати й син, — ділиться Валентина Щербина.
У перший день повномасштабного вторгнення Коля гостював у бабусі в Дніпровському, але повернувся додому, бо потрібно було допомогти дядькові — брату Валентини — потрапити на операцію до Херсонської обласної лікарні. Проте медзаклад уже не приймав пацієнтів. Родич із дружиною встиг дістатися додому на лівобережжя до того, як росіяни захопили Каховську дамбу. А Микола з батьками залишився в Приозерному, де був майже всю окупацію.
Невдовзі в їхньому домі почалися обшуки. Російські військові змушували Колю роздягатися до пояса, а побачивши татуювання, почали прискіпуватися ще більше — вимагали телефони, щось шукали. Ситуація ускладнилася й тим, що кожен проїзд через блокпости супроводжувався допитами денеерівців, які не раз хотіли забрати хлопця.
У той час уся рідня Валентини — мама, брат, сестра — залишалася на лівому березі. Коли Росія окупувала всю Херсонщину, там здавалося спокійніше: людей не перевіряли і не допитували так, як на правобережжі. Тож Коля вирішив тимчасово перебратися до родичів, аби перечекати важкі часи. Хто ж міг знати, що це рішення змінить його долю.
« Я ридала, писала запити, і по крихтах збирала інформацію…»
11 листопада 2022 року ЗСУ звільнили правий берег, а Коля залишався в окупації. 13 листопада Валентина ще говорила із сином телефоном, вони разом будували плани повернення хлопця додому. 14-го зв’язок з ним зник. Невдовзі родичі дізналися, що Миколу та його друга Олександра з мішками на голові вивели з будинку, де вони мешкали. Мати Валентини, Олена Іванівна, побігла до окупаційної поліції, згодом їздила до Генічеська. Спочатку родина отримала обнадійливу звістку, що хлопців забрали на «підвал» і, можливо, відпустять за тиждень-два. Але минав час, а нічого не змінювалося.
Рідні продовжували оббивати пороги «окупаційної влади», поки їм не сказали, що Миколи в селищі вже немає: його вивезли до Криму.
«Я почала звертатися куди тільки могла. Розшукати сина допомогли волонтери з Криму. Вони з’ясували, що Миколу вивезли співробітники російської контррозвідки під назвою «Рапіра» і він перебуває в Сімферопольському СІЗО», — пригадує Валентина.
Почуте шокувало. Вона ридала від відчаю. До того ж, зізнається, тоді зовсім не орієнтувалася у комп’ютерній техніці чи смартфоні. Але крізь сльози, що капали на телефон, жінка створила кабінет у Координаційному штабі. І вже у травні 2023 року Міжнародний Червоний Хрест підтвердив, що Щербина Микола Анатолійович перебуває на території країни-агресорки.
«Я зареєструвалася у всіх можливих групах підтримки родин полонених, і з часом отримала перше повідомлення від хлопця, якого обміняли. Він писав, що особисто не бачив мого сина, але чув його прізвище в СІЗО. Потім написав ще один – так я дізналася, що Коля лежав у Севастопольській лікарні, а в лютому 2023 року їх перевели до СІЗО №2 міста Комишин Волгоградської області.
Люди, які виходять з російського полону, ланцюжком передають новини про тих, хто залишився. Саме так до мене надходили звістки, що Коля перебуває на другому поверсі колонії, що його стан задовільний. Згодом я знайшла групу підтримки родичів полонених із Комишинського СІЗО, і мені зателефонувала мама одного з хлопців. Вона розповіла, що Коля тримається. Я буквально по крихтах збирала інформацію.
А потім, після обміну 19 березня 2025 року, на зв’язок зі мною вийшов звільнений із полону Олег. Він повідомив, що Коля досі перебуває у Комишинському СІЗО, але його здоров’я погіршилось: у нього почала гноїтись нога, лікування не надають. Потім того Колю сильно побили — настільки, що полопали капіляри в очах. І їжі дуже не вистачає. Тож він постійно згадує, які страви я йому готувала…
Через Олега Коля передав мені, що вірить: я борюся за нього і не залишу в біді. І що дуже хоче додому. Сам Олег сказав, що Микола став йому другом. І попри все, він тримається та ще й підтримує інших.
Після чергового обміну у квітні ще один хлопець із Коліної камери зв’язався зі мною. Сказав, що стан здоров’я сина трохи покращився: рани загоюються, але морально йому дуже важко. А знаєте, цього я боюся найбільше. Боюся, щоб він не зламався. Адже обміни цивільних полонених — рідкість. За два з половиною роки, які Коля провів у неволі, обміняли трохи більше 170 людей. Станом на сьогодні немає чіткого механізму обміну цивільних. І щоразу, коли відбувається обмін, я знову не бачу жодного цивільного серед визволених…» – розповідає про пошуки сина Валентина Щербина.
Усе життя тепер заради однієї мети — повернути сина додому
Сьогодні жінка робить усе, щоб про цивільних у російському полоні дізналися як в Україні, так і в усьому світі. Вона бере участь в акціях, фотографується з плакатом і прапором у Херсоні та Білозерці, веде TikTok, надсилає нові й нові запити у різні групи підтримки. Усе її життя тепер підпорядковано одній меті — повернути сина додому.
Якось через соціальні мережі Валентина познайомилася з Людмилою Кузнєцовою — її брата також забрали на підвал у Новотроїцькому, але на щастя, через місяць відпустили, і вона змогла вивезти рідну людину з окупації.
Людмилу Валентина називає Жінкою з великої літери. Адже та разом із донькою Анею виходить на акції підтримки полонених у Києві. Для цього вони за власний кошт виготовили прапор із фотографією Миколи.
А сама Валентина як може підтримує маму товариша Миколи, якого окупанти теж завезли до Росії. Тепер друзі сидять у різних камерах і не бачать одне одного, але їхні мами разом — ведуть важку, виснажливу боротьбу за своїх синів.
Після того, як Миколу викрали орки, Валентина набила на руці татуювання: «Я покладу своє життя на вівтар твоєї долі, синку».
Ці слова стали сенсом її життя.
«Мені дуже важко, — каже вона. — Я працюю з психологами громадської організації “Марш жінок”, долучаюся до онлайн-зустрічей, п’ю заспокійливі. Тримаюся, бо знаю: там, у застінках російських таборів, моєму сину значно важче. Моя єдина дитина вже два з половиною роки проходить через тортури. І я не маю права опустити руки!»
Спочатку Валентина ледве переживала кожен обмін. Впадала в депресію, коли не бачила в списках свого сина. Зараз навчилася радіти за кожного, хто повертається з того пекла.
«Я знаю, де він, що з ним, про що мріє. Кожна звістка — це ковток надії, що я знову побачу свою дитину. Але дуже хвилююся, аби не захворів через умови утримання. Там — пліснява, грибок, туберкульоз, короста… І майже ніякої медичної допомоги.
Раз на місяць їжджу до Координаційного штабу в Миколаїв. Мала зустріч із представниками Міжнародного Червоного Хреста. Вони бували в Комишинській колонії, але жодної інформації про сина мені так і не надали…
На що я сподіваюся? Сама не знаю. Росіяни — непередбачувані. Можуть зробити «жест доброї волі», як це вже бувало: разом із військовими повертали тяжкохворих цивільних, яких навіть не було у списках. А можуть влаштувати нову провокацію. Домовитись із ними майже неможливо, але ми все одно повинні шукати шлях — навіть через треті країни. Потрібен дієвий механізм обміну цивільних.
Сьогодні в російських застінках — чимало журналістів, громадських діячів, людей, які сміливо виходили на акції спротиву. Треба боротися за кожного. Щоб там, де полоненим кажуть: «України немає!», — ніхто не засумнівався: наша держава була, є і буде. А росіяни, яких я ненавиджу всією своєю материнською душею, зникнуть раз і назавжди — як нація», – з хвилюванням розповідає мама полоненого.
Нещодавно родину Валентини Щербини спіткало ще одне горе. У лютому 2025 року на війні зник безвісти брат її чоловіка. Тепер у тендітної, але надзвичайно сильної жінки з’явилася ще одна болюча справа.
«Я постійно уявляю нашу з Колею зустріч. А поки думки не дають мені спокою, роблю руками патріотичні букети зі стрічок. Таке собі хобі, аби відгородитися від тривоги.
Ще займаюся громадською діяльністю. Я — квартальна на одній із вулиць у Приозерному, видаю людям гуманітарну допомогу. Тут складно: над головою літають дрони, постійні скиди, вибухи… Але нічого не лякає мене так, як полон мого сина.
Кожну хвилину я чекаю на нього. Кожен день я вірю в мир і перемогу», – емоційно каже Валентина Щербина.
Ірина Квітка
