У Білозерці продовжуються бойові дії, які стали частиною повсякденності для місцевих жителів. Селище, раніше відоме своєю красою, страждає від регулярних обстрілів. Зруйновані будинки і вибиті вікна стали звичним явищем.
Місцеві мешканці, здавалося б, звикли жити на межі — щодня борючись зі страхом та тривогою, але реальність важка. Лінія фронту знаходиться всього за кілька кілометрів.
Займатися звичними справами — вирощувати овочі, пекти пиріжки, ремонтувати дахи та ховатися від небезпечних дронів — стало проявом справжньої мужності. Містяни підтримують одне одного, шукаючи сенс у простих речах.
Однією з таких людей є Валентина Богун, яка розповідає про свій досвід та боротьбу за виживання.
Валентина Богун: “Це моє місце, тут я відчуваю себе в безпеці!”
Валентина Дмитрівна мешкає на Тайговій вулиці. З невеликим гуртом сусідів, вона намагається триматися разом, незважаючи на небезпеки.
— Лише одна жінка з нашої вулиці виїхала. Ми допомагаємо одне одному, долучаючись до ремонту і надаючи продукти. Запрошую сусідів на пиріжки, а вони пропонують допомогу, — поділилася жінка.
У свої 74 роки вона має яскраві спогади про свій приїзд до Одеського університету, де обрала вивчати іспанську мову. Після навчання залишилася у Білозерці, створивши тут сім’ю та дружні зв’язки.
— Мій чоловік навчив мене водіння і ремонту автомобілів. Я навчилася самостійно виконувати більшість робіт — тільки двигун ще не розбирала, — згадує Валентина.
Після трагедії з аварією чоловіка, який став інвалідом, Валентина не втрачала волі. Вони разом перетворилися на таксистів, і навіть після його смерті жінка сама завершила будівництво дому.
— Я ніколи не відчувала себе самотньо, навіть тепер. У мене є хороші сусіди, город, і я маю місце під небом, — говорить вона.
На пенсії Валентина вирощувала овочі та продавала їх на місцевому ринку, сподіваючись на краще, поки війна не спустошила звичне життя.
Згадуючи про окупацію, Валентина відзначає, як сильно почуття щастя охопило її, коли в село повернулися наші військові.
— Я навіть молилася, щоб наші перемогли! — зізналася жінка.
Волонтери та сусіди підтримують Валентину, приносячи продукти і допомагаючи з ремонтом, коли це необхідно. Її найбільше бажання — дожити до моменту, коли в Україні запанує мир.
— Я залишуся тут. Дім і рідна земля — це моє все, — говорить вона.
Світлана Балакало: “Дім — це за що варто боротися!”
Світлана Балакало оселилася у Білозерці з чоловіком, Іваном, багато років тому. Обидва не місцеві: вона родом з Миколаївщини, а він — з Вінничини.
Пара побудувала затишний дім і займалася сільським господарством, тримаючи курей, качок і навіть корову. Але повномасштабна війна змінила їхнє життя назавжди. Станція технічного обслуговування, де вони працювали, зазнала значних руйнувань.
У боротьбі за виживання їм довелося позбутися більшості свого господарства, лишивши тільки кілька курей та городину.
— Коли вони прийшли, ми ховали дітей. Але зусиллями батьків вдалося зберегти їх у безпеці, — виражає переживання Світлана.
Дві доньки Світлани вже виїхали за кордон, але сама сім’я вирішила залишитися вдома, попри всі труднощі.
— Можливо, вікна повилітали, але ми не здаємося. Дім має величезне значення — у ньому ми відчуваємо себе в безпеці! — додає жінка.
Іван ризикує своїм життям, працюючи над благоустроєм села під обстрілами, демонструючи відвагу, яка надихає його дружину.
— Так, він з самого початку вдягав бронежилет і йшов працювати, незважаючи на небезпеку, — підкреслила Світлана.
Зараз Світлана займається рукоділлям, шиє й вишиває, намагаючись відвернутися від жорстоких реалій війни.
— Потрібно мати хоч щось приємне в такі часи, — говорить вона.
Незважаючи на труднощі, Світлана і Валентина підтверджують: мати дім — це найбільше багатство, за яке варто боротися. Вони залишаються у Білозерці, відстоюючи своє право на мир і життя.
Ірина Квітка
