Галина не може пригадати, про що говорив її син Сергій під час останнього дзвінка. Це був телефонний зв’язок з Оленівської колонії. Полоненому вдалося зв’язатися з рідними, аби запевнити, що він живий і тримається.
Запитання, що виникали у неї, змішувалися зі сльозами, тож вона не згадала жодного слова — лише голос, якого тепер не почує більше.
29 липня 2022 року сержант Окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов», учасник війни між Україною і Росією Сергій Валерійович Раковський загинув у російському полоні внаслідок теракту в Оленівці. Йому було 36 років.
Спогадами про мужнього захисника, котрий до останнього обороняв Маріуполь, ділиться його мати, Галина Архипівна Раковська.
Єдиний вибір — захищати
“Сергій народився та виріс у Посад-Покровському. Тут закінчив школу, а потім отримав спеціальність кухаря-кондитера в Каховському технікумі. Але за фахом він не працював: спершу знайшов роботу у селі, потім на заправках, а згодом — на заводі «Авіапром» у Херсоні, де змушений був звільнитися через сильну алергію,” — пригадує Галина Архипівна.
Коли мати згадує про дитинство Сергія, її обличчя освітлюється. Вона пам’ятає, яким розвиненим був її син, який уже в рік і сім місяців вмів добре говорити.
“Він називав себе «Ніжожа», — усміхається через сльози жінка. — І навіть коли виріс, я частенько обіймала його й сміялася: «Ніжожа мій, ніжожа!»
Сергій був душею компанії, веселим і щирим, завжди готовим прийти на допомогу. Його енергія вражала, він завжди переймався справами і був щедрим — навіть на службі його командири відзначали, що він міг віддати все.
Ротації, братерство і мрія
У 2013 році він вступив до військової служби в частину №3056 Національної гвардії України в Херсоні. З 2014 року вже перебував у ротаціях в районі АТО на Донеччині.
У 2018 році він потрапив до полку «Азов», отримавши позивний «Ясон». Часто розповідав матері про братерство у підрозділі, дисципліну та взаємоповагу між солдатами та командирами.
Тож коли закінчувався один контракт, «Ясон» одразу підписував новий. Він, досягнувши звання сержанта, встиг отримати заочно вищу освіту в Херсонському університеті, та й далі прагнув продовжити службу, мріючи стати офіцером.
На посаді навідника Сергій пройшов усю кампанію на Світлодарській дузі, де зазнав контузії від вибуху снаряда.
У лютому 2022 року він відвідав родину в Посад-Покровському. Разом із рідними повечеряв перед Різдвом, а потім повернувся до Маріуполя.
Медаль у саду біля дому
Війна почалася для Посад-Покровського з перших вибухів, і Сергій терміново закликав матір із братом виїхати з небезпечного регіону. Він просив забрати з собою і 83-річну бабусю.
“Ми понад двадцять років не разом з чоловіком, але свекруху я не могла залишити в біді. Старший син Юрій мало не загинув під обстрілом, коли працював на елеваторі. Тож ми вирушили на Тернопільщину, де прожили більше року,” — згадує Галина Архипівна.
“Сергій дуже переживав за нас. Ще під час АТО в їхньому підрозділі росіяни шантажували військових, показуючи їхніх батьків, щоб деякі зосереджені здавалася,” — говорить мати.
Попри побажання сина, Галина Архипівна таємно зберегла одну його медаль, закопавши її в саду під час вибухів. Після повернення додому вона відкопала цей дорогоцінний спогад.
Коли родина повернулась до Посад-Покровського, їхня хата вціліла, адже була укріплена після бурі.
«Ясон» із «Азову»
Під час оборони Маріуполя Сергій, також відомий як «Ясон», бився до останнього.
“Я був командиром шести мінометних розрахунків. І розрахунок «Ясона» одним із перших прийняв бій у перші дні вторгнення. Вони боролися до останнього. Це було справжнє диво, що вони вижили,” — згадує його побратим.
Дзвінок з полону
У травні 2022 року за командою командування Сергій потрапив у полон, де став жертвою одного з найстрашніших терактів війни.
29 липня у Оленівці пролунав вибух, що знищив частину казарми, де утримували полонених. В результаті цього загинуло щонайменше 50 військовополонених, серед них і Сергій.
Галина Архипівна згадує, як кілька днів тому бачила сина на оприлюдненому відео і той останній дзвінок.
“Я уявляю, через які труднощі він здобував телефон, щоб мені подзвонити… Але я не запам’ятала жодного його слова. Досі намагаюся згадати! Після його загибелі я стала ще більше забувати,” — говорить вона.
Коли старший син Юрій дізнався про трагедію, він нічого не сказав матері, але вона відчула його біль.
Галина Архипівна важко відновлюється після втрати. Похорон Сергія відбувся лише через одинадцять місяців на Берковецькому кладовищі Києва.
«Він тут – у серці!»
Син Сергія, Ілля, який зараз живе в Греції, нагадує матір про батька.
“Іллюша такий же веселий і відкритий, як його батько. Коли дивлюся на нього, мені здається, ніби спілкуюся з Сергійком,” — каже Галина Архипівна.
Після повернення додому, вона з братом ремонтують постраждалий від війни будинок. Кожна можливість відвідати могилу сина — це момент для спогадів.
Пам’ять про Сергія жива, і його нагороди — це найцінніше, що залишилося після нього.
“Так мало речей від нього залишилося… Але Сергій — всюди. Не можу забути, яким він був, і тепер він зі мною, ось тут, у серці!” — підсумовує Галина Архипівна.
Вічна пам’ять Герою, і вічна ненависть тим, хто приніс цю війну. Не забудемо і не пробачимо.
Ірина Квітка
