Володимир Тука – ветеран ЗСУ, талановитий херсонець, який до війни мав насичене творче життя, грав, танцював, багато років втілював креативні анімаційні програми для дорослих та дітей, працював у відомій цирковій студії. Але в період повномасштабного вторгнення чоловік змінив сцену на окоп. Йому довелось зустрітись з ворогом очі в очі під час виїзду з окупації, втратити дорогу людину, побувати в самому пеклі війни, дізнатись про реалії сірої зони, пережити поранення та попри це знайти сили жити й можливості для того, аби і в тилу допомагати побратимам. Про все це читайте далі в ексклюзивному матеріалі Інтенту.
Ну все, приїхали…
Початок війни Володимир зустрів в рідному Херсоні. Саме збирався святкувати свій День народження. Тоді, згадує чоловік, вирішив залишитися в місті, та й зовсім не хотілось усвідомлювати нову реальність. Але швидка окупація, хаос та нерозуміння того як діяти далі таки змусили прийняти її. Як і багато сміливих херсонців Володимир ризикував власною безпекою, аби на кожному мітингу все гучніше демонструвати окупантам, що їх не чекали. Він був одним з тих сміливців, хто співав український гімн в гучномовця на всю площу. Та день за днем участь в протестних заходах ставала небезпечнішою. Крім стрілянини, росіяни почали забирати людей на катівні, чоловіків змушували копати їх траншеї, а на додаток ще й зв’язок зник. Володимир зрозумів, що все надовго і потрібно діяти. До того ж, його друг Віктор мав тяжку недугу, ліків вже майже не було, а без них чоловік був приреченим. Так з’явились думки про виїзд.
“Перший виїзд був невдалим. Ми їхали через Снігурівку, яку того ж дня перекрили. Друга спроба виявилась більш успішною, хоча й мегаекстремельною. Тоді на початку травня 2022-го поспіхом схопив рюкзака, базові речі і вирушив в невідоме з другом Олександром. Ми взяли ще трьох пасажирок, які наважились на виїзд. На одному з ворожих постів за Тягинкою в дівчат запитали чи давно ми знайомі. Одна з них відповіла, що не знає нас і тоді почались “веселощі”, які ніколи не забути. Почалася жорстка перевірка. Я спокійно витягував все з рюкзака, адже думав, що там нічого такого. Але раптом розумію, що на очах в окупантів витягую наш стяг. Мені його на мітингу подарували й відтоді він лежав в рюкзаку, але я й забув про нього. І перша думка: ну всеееее, “приїхали””, – розповідає Володимир Тука.
Реакція росіян була миттєвою. Спочатку почали погрожувати дівчатам, а коли Володимир та Олександр стали на їх захист, ситуація погіршилась. Чоловіків схопили та повезли до так званого штабу росіян. Там на них чекала низка “виховних заходів” від окупантів.
“У нас відібрали машину, телефони, добряче надавали стусанів, били прикладом, а потім попросили розблокувати мій iCloud і тут був треш. Пароль згадати під тиском я не міг, тому не лише почув погрози про прострелені коліна, а й був силоміць відвезений до іншого штабу. Олександра ж повезли на мінне поле, дали гранату без чеки та змушували йти замінованими ділянками, при цьому стріляли йому під ноги. Так вони розважались, а ми сивіли. Це тривало кілька годин. Потім нас привезли назад. У Сані забрали гроші, а мої не знайшли. Після цього налили чарку, запропонували випити й відправили нас автостопом”, – ділиться Володимир. Не маючи фактично нічого, чоловіки самотужки дібрались спочатку до Кривого Рогу, а потім і до Одеси, де вперше за стільки часу змогли видихнути. Оговтавшись Володимир пішов шукати ліки для Віктора, але коли знайшов було запізно. Пролунав дзвінок і чоловіку повідомили про смерть друга.
Там немає кольорів…
Пережите за останній тиждень стало для Володимира потрясінням, і тепер все, чого хотів чоловік – справедливості. Тож він вирушив до військкомату й одразу став на облік. Там зазначили, що зателефонують, коли буде потреба і вже за кілька місяців його таки викликали. Свій шлях в лавах ЗСУ захисник розпочав звичайним солдатом у складі 79-ї бригади десантно-штурмових військ.
“Мені було все одно, куди візьмуть та куди відправлять, адже йшов захищати своє, захищати справедливість. Після всього в мене всередині стільки накипіло”, – згадує Володимир. Коли він пройшов базову військову підготовку, його відправили на Схід країни, до Курахового та Мар’їнки. Там чоловік отримав свій перший бойовий досвід. Захисник потрапив на одну з найнебезпечніших позицій та перебував майже впритул до ворога. Через відсутність зміни, інколи, там доводилось бути тижнями, без відпочинку.
“Перше, що згадується – сіра зона і усвідомлення того, чому саме її так називають. Там немає кольорів. Справді. Все таке сіре та беземоційне. Це зовсім інший світ. А позиції в Мар’їнці – це фактично зруйновані будинки та підвали”, – зазначає Володимир.
В одній з будівель, де перебувала група Володимира відбувся бій, під час якого захиснику довелось викликати вогонь на себе. Тоді він займав оборону кілька годин, а коли скінчились боєприпаси по рації попросив командування обстріляти позицію. Та досвідчений командир спрямував вогонь поруч, так вдалось змусити ворога піти. Але без втрат того разу не обійшлось.
“Спускаючись до підвалу я побачив загиблого новачка. Він загинув під час свого першого ж виходу. А потім мене помітив побратим, який серед нас був найдосвідченішим. Але через контузію він не чув мене, та й зі спини не впізнав, тому вистрілив”, – розповідає захисник.
Того дня Володимир отримав кульове поранення в праве плече. Куля не зачепила важливі судини, тож після лікування він знову став на захист держави, але вже в Красногорівці. Там, за його словами, було легше, проте психічна виснаженість відіграла свою роль. Чоловіка направили на ВЛК, де визнали обмежено придатним. Так він знову опинився в тилу.
Знову на сцені
Після звільнення із ЗСУ, перше, що спало на думку Володимиру – податися на акторську імпровізацію. На таких заходах він бував під час лікування. Так він опинився в Києві та повернувся до творчості. А далі на чоловіка чекало неочікуване та феєричне повернення на сцену. Володимир згадує:
“Якось в мережі я побачив оголошення із запрошенням до участі в проєкті “Театр ветеранів”. Це спільний проєкт “Театру Драматургів” та “ТРО Медіа”, спрямований на реабілітацію ветеранів через творчість. Там вчили писати театральні п’єси та допомагали в їх постановці. Так і сталось. Я ходив на заняття й врешті написав п’єсу про свій бойовий досвід, реальну історію із фронту. До цього давно хотів створити пластичний етюд про загибель одного з побратимів, але не було можливості, а тут ось вона. Це стало моєю реабілітацією у всіх її значеннях. Таким чином я опинився знову на сцені”.
Текст п’єси Володимира побачив його давній товариш, головний режисер театру ім. Куліша Сергій Павлюк. Він одразу ж запропонував поставити за нею моновиставу “Одноденний герой” з самим ветераном в головній ролі. Її присвятили військовослужбовцям, які загинули в день свого першого бойового виходу та запланували покази в рідному Херсоні й багатьох інших містах країни.
“Це не просто вистава, це можливість робити дещо дуже важливе – доносити на широкий загал все те, через що пройшов кожен герой. Довести настільки важливо військовим розуміння з боку цивільних. А ще можливість дати зрозуміти глядачам, що кожен, хто став на захист країни – герой. Навіть той, чиїм єдиним подвигом стало віддане життя”, – переконаний Володимир Тука.
Ми повинні цінувати все, що маємо
Крім творчої реабілітації, пережитий досвід наштовхнув Володимира зацікавитися військовою психологією. Тому він відвідав чимало тренінгів та почав вивчати базову психологію за принципом “рівний рівному”.
“На кожному тренінгу ми вчилися регулювати свій стан при раптових негативних його змінах, вчилися правильно спілкуватися з побратимами, аби їх підтримати, а не травмувати і т.д.. Я давно вирішив, що хочу допомагати іншим захисникам. Адже найкраще тебе зрозуміє той, хто сам відчув те, що і ти. Нині дуже потрібні ті, хто допоможе військовим соціалізуватися, повернутися до нормального життя після травм та пережитого”, – ділиться Володимир.
Перші кроки в допомозі іншим ветеранам Володимир вже зробив, адже організував для них акторські курси в одному з театрів Києва. Спочатку, каже чоловік, бажаючих було більше, але зараз поки все стихає. Та він не втрачає запалу й робить все, аби допомагати і побратимам, які нині на передовій.
“Якось я потрапив на вокальну реабілітацію, яку проводила Дарина Кирилко. Вона давно їздить до санаторіїв, реабілітаційних центрів, де лікуються хлопці і співає з ними українські пісні. Це також реабілітація. Все склалось так, що тепер ми співаємо в одному гурті, який назвали “VeteranoBand”. Разом їздимо до наших захисників, допомагаємо іншим хлопцям з військовими зборами на нагальні потреби війська та пишемо пісні”, – розповідає чоловік.
Він переконаний, що війна – зло, яке ми обов’язково здолаємо, але для цього маємо усвідомити найголовніше: “Я переконався в одному – потрібно цінувати все, що маємо і захищати його всіма силами, чи то на передовій, чи то в тилу. Нам все під силу, де б ми не були”.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Сергій Лозовський
Ганна Компаніченко
