24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Минуло 34 роки, але боротьба за право жити на своїй землі триває. Та тепер, у кривавій війні, яку розв’язала терористична Росія, українці платять за те найвищу ціну.
Максим Медведєв із Чорнобаївки народився разом із незалежною Україною. Його життя — мов віддзеркалення долі країни: дитинство у важких 90-х, непрості роки становлення, випробування війною та боротьба за майбутнє.
Максим з’явився на світ 26 вересня 1991 року — трохи більше ніж через місяць після проголошення Незалежності. «Звичайний хлопець із Чорнобаївки», — так каже про себе захисник. Але його шлях доводить протилежне: попри втрати, біль і поранення він продовжує боротися — за життя, за перемогу, за шанс обійняти сина.
Журналістам “Білозерки. Інфо” вдалося поспілкуватися із невиправним оптимістом, який беззастережно вірить: Україна вистоїть і переможе!
Дитинство і юність: щасливі миті у нелегкі часи
Батьки Максима розлучилися рано. Мама Людмила сама тягнула господарство, працювала на різних роботах — у місцевому інкубаторі, кухаркою в кафе. Саме завдяки їй дитинство і юність Максима були щасливими. Вона давала тепло, підтримку і впевненість у собі, навіть коли навколо панували труднощі та нестача.
«Мама завжди знаходила спосіб, щоб у моєму житті були радість і сміх», — згадує захисник, – Я ж ріс звичайним дворовим хлопчиськом, одним серед тих, кому багато й не треба: футбол, веселі ігри, річка…».
Дідусь водив малого на риболовлю, і ці моменти залишилися наскільки пам’ятними, що вже у дорослому віці він мріяв про дачу на березі річки, де колись рибалитиме з власним сином.
Після школи вступив до Херсонського педагогічного університету на факультет фізичного виховання та олімпійського спорту. Навчався заочно, тож у 2009–2010 роках відслужив строкову службу, а в 2013-му закінчив університет і став учителем фізкультури у рідній Чорнобаївській школі. Робота з дітьми йому подобалася, але зарплата молодого учителя була мізерною.
У цей час Макс зустрів своє кохання та почав будувати плани на майбутнє. Щоб забезпечити сім’ю, він змінив професію: пройшов навчання в Борисполі і став інспектором безпеки в Чорнобаївському аеропорту. Згодом разом із дівчиною переїхав до Миколаєва, працював продавцем-консультантом у магазині побутової техніки, а невдовзі, як і багато молодих українців у 2000-х, поїхав за кордон на заробітки. Кілька років працював на заводі у Польщі водієм електрокара.
«У той час ми багато подорожували, відпочивали, були молоді, відчайдушні й щасливі», — згадує Максим.
Коли дружина завагітніла, пара повернулася в Чорнобаївку.
9 вересня 2019 року народився їхній син Дем’ян. Максим влаштувався на роботу на електрокар у Херсоні, радів батьківству й одночасно долав численні побутові труднощі, які не завжди сприяли сімейному щастю. Та подібна історія була у багатьох мешканців незалежної України — дорослішання і життя у складних реаліях розвитку нової держави.
Початок війни і важка евакуація
24 лютого 2022 року сім’я зустріла у Чорнобаївці. Вони мешкали зовсім поруч із аеропортом й казармами — вибухи гриміли майже безперервно. Життя перетворилося на виживання: ночі в підвалі, постійна тривога за маленького сина, думки лише про одне — як урятуватися й вивезти рідних із небезпеки.
На вулицях лежали нерозірвані снаряди. Росіяни грабували магазини, фермерські господарства, підприємства. Усе, що ще вчора було звичним життям, тепер зруйнувала війна.
11 квітня 2022 року вони, як і тисячі інших українців, зважилися на евакуацію. Максим завів свій «бус» і посадив у нього всіх, кого міг: маму, бабусю, дружину з сином, а ще мамину куму з дітьми та сім’ю знайомих.
Дорога пролягала через Снігурівку — 12 ворожих блокпостів і фільтрацію.
На одному з них чеченець, переглянувши телефон Максима, знайшов канал «Харків інформує». У ньому було відео, як російські танки в’їжджають на Харківську кільцеву. Окупанту здалося, що це зняв саме Максим. Він приставив автомат до його скроні й кинув холодно:
— Тобі не жити, а родину ми заберемо.
«Ти ж розповідаєш, що з добром прийшов!» — не втримався Максим. Ситуацію врятував інший росіянин на ім’я Сашка: він подивився уважніше й сказав, що це лише відео з телеграм-каналу. Та чеченець усе одно вимагав гроші. Наставив автомат і заліз у кишеню Максима, де лежали 2000 гривень, відкладені на пальне. Забрав усе, залишивши лише 400 — після довгих вмовлянь.
Виснажені нервово й фізично, вони таки дісталися Миколаєва. Там Червоний Хрест допоміг їм тимчасово оселитися в дитсадку: нагодували, дали засоби гігієни й, головне, подарували відчуття, що українці єдині навіть у біді, яка гнала з дому…
Доброволець
Максим посадив дружину з сином та маму на евакуаційний потяг до Польщі, а сам залишився в Україні. Він завіз бабусю до родичів у містечко Полонне на Хмельниччині, повернувся до Миколаєва і пішов до військкомату.
На початку війни чимало мужніх українців добровільно записувалися до війська. У Миколаївському військкоматі черга була такою, що Максим півдня не міг потрапити на територію.
«Чекати було несила! Я просто знайшов в інтернеті координати добровольчого батальйону, зателефонував, розповів, що служив у ЗСУ, і одразу приєднався до формування. Спочатку ми базувалися у Миколаєві, далі — під Очаковим, де стали на позиції поряд із морськими піхотинцями. Там я вперше отримав поранення: ворог цілив у склад, але промахнувся. Уламки впали поруч із моєю автівкою, мене контузило, одним уламком мало не зачепило око, я зламав руку і ключицю. Тоді я не отримав жодних виплат, бо був у добровольчому батальйоні. Після цього вирішив іти до ЗСУ», — розповідає Максим.
Він поїхав на Хмельниччину, підлікувався і вже там став на облік у військкоматі. Спочатку йому пропонували службу у роті охорони, у тилу, але він відмовився. Його метою було бути корисним на фронті.
Згодом Максима зарахували до 423-го окремого стрілецького батальйону «Штурм» під командуванням тодішнього полковника Василя Лошака. «Це справжній комбат, який дбав про кожного бійця і навіть сам, ризикуючи життям, ходив на евакуації», — згадує Максим.
«Після навчання ми поїхали на Запоріжжя, де ворог одразу, ще навіть не встигли розселитися, зустрів нас «дружнім вогнем» з Градів. Ми змінили на позиціях хлопців, яких окупанти трохи розбили, і почали облаштовуватися», — продовжує він.
Максим Медведєв з позивним «Фізрук» служив солдатом-кулеметником 1-ї роти, 3-го взводу. Брав участь у боях на Запоріжжі, у районі П’ятихаток-Робатино, під Оріховим, а далі – на Донеччині.
Найважчі моменти
Це сталося після підриву Каховської ГЕС. Їхню групу накрив ворожий дрон — побратими загинули, Максим отримав нові поранення.
«Ми стояли на позиції, аж раптом помітили у небі «пташку». Я почав зв’язуватися по рації зі своїми, але відповіді не було — зв’язок глушили ворожі РЕБи. Тоді ми зрозуміли: це російський дрон. Лише встиг крикнути: «Розбігаємося, скид!» і все… Мене врятувало те, що вибухнуло з іншого боку дерева, але добряче пошматувало руку і ногу, зачепило голову… Хлопцям пощастило менше — один втратив обидві ноги, троє загинуло. Я намагався рятувати побратимів. Ризикував, звісно, але не міг дозволити собі їх втратити. Бо немає нічого важчого, ніж втратити тих, хто поряд!», — каже Максим.
Тоді загинув його товариш. За кілька днів до обстрілу дружина побратима повідомила, що вагітна, і хлопці домовилися, що Максим стане хрещеним. Після смерті чоловіка жінка народила двох хлопчиків… мертвими…
Три тижні Максим лікувався у медзакладах Запоріжжя та Дніпра, а далі знову повернувся на фронт — під Оріхів, де його батальйон приєднався до 128-ї гірсько-штурмової бригади.
Тоді «Фізруку» пропонували відпустку, але він відмовився. «Мені не було куди йти, ні до кого їхати — усі мої були далеко», — каже Максим.
Воїн знову проходив бойове злагодження, опановуючи нові навички в умовах фронту. А коли запитали, хто піде на завдання першим, не вагаючись, відказав: «Я!».
«Ми йшли вперед через заміноване поле, чекали хлопців, які мали провести нас до позицій, що відбили у ворога. Потім почався обстріл: по нас гатили ПРУТами — протитанковими керованими ракетами. Ми ховалися у норах, які були розраховані на одного, а нас уміщалося троє. Так просиділи цілу добу. Пішли далі… Одна штурмова група пройшла, а нас знову накрили. Били ракетами і з мінометів. Коли я відчув, що у моїй нозі щось велике і побачив «болванку» від ракети, крикнув хлопцям відповзти, а сам намагався продовжити роботу по ворогу. Але здавалося, що позаду вже нікого живого не було … Я побачив пораненого побратима з позивним «Каратист» і намагався його відтягти далі. Та після наступного удару сам перестав орієнтуватися у просторі — перед очима все пливло. Як я проповз мінне поле, не знаю. Два дні лежав закривавлений, доки суміжний підрозділ не запустив дрон і не помітив мене. На Багі мене евакуювали, а «Каратист» та інші загинули, з дванадцяти залишилося двоє…», — згадує Максим.
Слухаючи його, неможливо не вражатися мужності цього молодого чоловіка, який без зайвих емоцій розповідає жахи війни.
«Страху немає, — передбачає він моє питання. — А, можливо, і є, бо я звичайний, як усі інші. Але якби не пішов воювати, ніколи б собі цього не пробачив. Щоб я тоді сказав, якби мій син запитав: «Тату, де ти був, коли була війна?» Тепер принаймні сподіваюся, що він колись буде мною пишатися. Та головне зовсім не це: я воював, щоб мій Дем’ян не бачив війни».
За проявлену відвагу Максим Медведєв отримав медаль «За зразкову службу» та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Поранення і боротьба за ногу
У Кропивницькому лікарі одразу пропонували ампутацію, але Максим благав: «Врятуйте ногу, я ще хочу повоювати». Його нога досі паралізована, пересувається він із допомогою ортезу. Українські лікарі зробили все можливе, а зараз є надія на лікування в Італії, де можуть вшити штучні нерви. Волонтери вже активно працюють, щоб організувати поїздку.
Та навіть із таким пораненням Максим повернувся до свого батальйону на Донбас. Там отримав ще кілька поранень — у спину та щелепу. Нога почала всихатися, тому після ВЛК у 2024-му його оголосили непридатним до служби, а в березні 2025-го воїн отримав другу групу інвалідності.
Під час проходження МСЕК лікарі знайшли ще кілька уламків, які витягли зі щелепи. Відтак, у щелепу вставили дві титанові пластини. Після поранення почалися проблеми зі спиною – там утворилися складні грижі. Один уламок досі залишився в носі, дістати його поки що неможливо.
Особисте життя і мрія
Сім’я Максима не витримала труднощів. Колишня дружина з сином залишаються в Польщі, у неї тепер новий чоловік… Максим каже, що не тримає образи і бажає їй усього найкращого, але дуже сумує за сином. Дем’яну вже шість років, а він не бачив його більше трьох.
І мрія у Максима залишилася незмінною: обійняти сина, рибалити з ним на березі річки.
«Я народився разом із Україною. Ми обоє пережили так багато… Колись я мріяв про європейське життя, подорожі світом, а тепер моє бажання просте — жити вдома, серед своїх людей, відчувати рідну землю під ногами. Тут важко, але саме тут треба боротися і наводити лад.
Мені 34, і Україні стільки ж. У нас ще є час усе змінити. І я вірю — ми обов’язково зустрінемо перемогу разом!» – каже захисник з посмішкою.
Ірина Квітка
