Коли рідні згадують Ольгу, перш за все говорять про її сміх — дзвінкий, заливистий, такий, що змушував сміятися всіх довкола. Та разом із цією життєрадістю у тендітній молодій жінці завжди жила рішучість і внутрішня сила. Мабуть саме тому вона — любляча мама, кохана дружина, чудова донька й сестра — не могла залишитися осторонь, коли на Батьківщину прийшла війна.
Ольга Нікітенко свідомо стала на захист України. Вона три роки служила у Військово-морських силах, здобула звання старшини другої статті, отримала статус учасниці бойових дій. Мріяла продовжити контракт, вивчитися на офіцера, будувала плани про мирне майбутнє для своєї донечки Валерії. Та в серпні 2025 року її життя обірвалося під час виконання бойового завдання в Чорному морі.
Захисниці було лише 35… Квітуча, сповнена життя жінка… У ніч з 13 на 14 серпня вона разом із побратимами віддала найдорожче — своє життя — за Україну.
Журналісти Білозерка.info почули щирі спогади батька загиблої, Віктора Леонідовича, та її сестри Юлії. У кожному їхньому слові — від дитячих історій до останніх днів служби і життя — стільки світла, любові і стільки важкого болю втрати!
Дівчинка, яка завжди сміялась
У родині Віктора та Любові зростали дві доньки — старша Юля і молодша Олечка. Сестри були нерозлучними, але водночас кожна мала свій характер. Оля змалку тягнулася до хлопчачих ігор — бігала з ними на вулиці, була в центрі уваги, рішуча, з виразними лідерськими рисами.
“Вона мало плакала, зате дуже багато сміялася. І сміх у неї був такий дзвінкий і заливистий, що сміялися всі навколо, — пригадує батько, Віктор Леонідович.
Навчалася Оля відмінно: другу Білозерську школу закінчила з єдиною четвіркою. Після школи вступила до Херсонського технічного університету, а згодом заочно закінчила ще й економічний факультет. Працювала у військкоматі, пізніше — в адміністрації Білозерки.
Саме тут, у рідному селищі, вона зустріла свою долю — Володимира Нікітенка з Дніпровського. У 2011 році пара одружилася, згодом придбали квартиру, почали облаштовувати власне життя. У 2016-му в сім’ї з’явилася донечка Валерія.
“До повномасштабної війни наша Олічка була дуже щасливою: і у своїй родині, і в улюбленій роботі, і в рідній Білозерці”, — каже батько.
Вибір, який визначив долю
24 лютого 2022 року родина Нікітенків, як і мільйони українців, зустріла у відчаї та невідомості. 20 квітня Олі з чоловіком Володимиром та донечкою Валерією вдалося виїхати з окупованої Білозерки. Батьки залишилися вдома.
— Спершу Олічка з Володимиром поїхали до Києва, вона навіть працювала там на заводі, але постійно повторювала мені: «Це не моє, я не можу осторонь дивитися на те, що відбувається», — згадує сестра Юля. — Потім переїхали до Одеси. І саме там Оля прийняла рішення йти до війська. А Володимир був першим, хто його прийняв.
— Нам з мамою було дуже важко, Володі теж. Він дуже хвилювався… Але ми знали її характер: якщо Олічка щось вирішила, відмовити було майже неможливо. Вона вісім років працювала у військкоматі, і завжди бачила себе військовою, — додає батько, Віктор Леонідович.
У жовтні 2022 року Ольга підписала контракт із Військово-морськими силами України. Починала матросом, у 2023 році після навчання отримала звання старшого матроса, а в листопаді–грудні 2024-го — старшини другої статті. У 2025-му їй було присвоєно статус учасниці бойових дій.
— Олічка завжди мені повторювала мені: “Тату, все чьотенько”. Казала, що все спокійно, що в неї все добре. Насправді ж допомагала побратимам, виконувала бойові завдання… Про небезпеку майже ніколи не розповідала. Лише раз поділилася зі мною одним випадком і попросила зберегти це в таємниці. Я тоді дуже розхвилювався й просив її більше не ризикувати. Вона пообіцяла, але я знав: якщо постане питання виконати завдання чи врятувати інших — дочка не зупиниться, — зі слізьми каже батько.
Загибель у морі
Життя Ольги Нікітенко обірвалося у ніч з 13 на 14 серпня 2025 року. Вона загинула під час виконання бойового завдання в Чорному морі.
— Ми можемо сказати лише одне: вона загинула. Жодних інших офіційних деталей нам досі не повідомили. Відомо тільки, що разом з нею загинули і поранені й інші воїни, які були на катері, — розповідає Віктор Леонідович.
14 серпня о сьомій годині страшну новину почув чоловік Володимир, а потім уже повідомив рідним…
— Це було щось немислиме… Біль, який неможливо описати словами. І цей біль не минає, він міцно тримає наші душі! — говорить батько з відчаєм.
У цьому році в Ольги закінчувався контракт, але вона мріяла продовжити службу й здобути офіцерське звання. Планувала майбутнє для себе, чоловіка і донечки… Та її життя обірвалося надто рано — у 35 років, на бойовому посту, в морі, за Україну.
Сестринська пам’ять
Між сестрами Юлею та Олею різниця у 4,5 роки, і вони завжди були нерозлучні. Але війна безжально перервала їхнє щастя.
— Ми робили все разом: допомагали одна одній, переживали перші закоханості, весілля, відпочинок… — згадує Юля. — Вона була для мене не просто сестрою, а наче другою половиною. Навіть на пологах одна у одної були присутні. Олічка допомогла мені народити старшу донечку Вікторію і стала для неї хресною мамою, а я підтримувала її під час народження Лерочки. Мого синочка, якому зараз трохи більше року, сестричка так і не встигла його побачити. Тепер ми живемо у Чехії, а вона…
Юля з посмішкою згадує дитинство:
— Вона зносила додому всіх бездомних тварин. Ми з батьками жили в квартирі, та біля нашого дому завжди було багато кішок та собак, і Олюня їх обожнювала!
А ще вона не терпіла сліз і ненавиділа плакати. Була сильною, енергійною… Сміх її дзвенів на весь світ, а тепер ми всі плачемо без неї!
Любов і родина
У Ольги та Володимира були теплі й щирі стосунки.
— Я якось запитала її, чому вони нікуди не ходять, не бувають серед людей. А вона відповіла: “Ти знаєш, Вова — це моє кохання і мій друг. Мені з ним найцікавіше!”.
Вони були один для одного цілим всесвітом. Володимир обожнював Олічку, а тепер… у нього залишилася її частинка — донечка Лерочка, — додає Юля.
Новину про загибель мами 8-річній Валерії розповіли не одразу — боялися, як вона сприйме страшну втрату. Страждання родини від того були ще більші.
— Але наша Лерочка… Вона — боєць, як і мама. Тепер навіть нас заспокоює… — ридаючи, каже Юля.
Поки жива пам’ять
Ольга мріяла про перемогу, про те, щоб її донечка росла у вільній Україні. Вона дуже любила життя: святкувати, подорожувати, зустрічатися з рідними. У грудні 2022 року, після визволення Херсона, примчала додому — лише на один день, але ця зустріч була такою теплою, що запам’яталася назавжди.
У батьківській квартирі знову звучав її дзвінкий сміх. Хто знав, що це востаннє?.. Тепер у тій самій оселі тихо: лише протяги гуляють вибитими вибухами вікнами. Сімейне гніздечко Олі та Володимира, поруч із яким були прильоти, уціліло, але на охайній кухні більше не чути розмов про перші успіхи Лерочки.
Дівчинка з дитинства займається гімнастикою. До війни молоді батьки возили її на заняття до Херсону. Тепер наполеглива Лерочка, така схожа на маму, здобуває перемоги на Одеських обласних змаганнях, завойовуючи призові місця.
Рідні вірять: Оля бачить це і тепер усміхається з небес. Для них, згорьованих, вона — завжди поруч. У кожній усмішці Лерочки, у речах, до яких доторкалися її дбайливі руки… Ольга залишила після себе не лише спогади, а й силу, яка підтримує тих, хто продовжує жити далі.
— Ми відчуваємо її всюди. Олічка була й залишається нашим світлом, — кажуть рідні.
Її життя обірвалося у 35 років, але воно стало прикладом. Тендітна і мужня — захисниця Ольга Нікітенко довела, що любов до України може бути сильнішою за страх.
І поки жива пам’ять — Оля житиме в серцях людей!
Ірина Квітка
