Чуючи найменший шум, вона обертається, поглядаючи на двері. Перед очима оживає знайома картина: батько ступає на поріг і щиро гукає: “Доню, я вдома! Пішли чайок пити!”
Його рідний голос дзвенить у вухах, а серце не може повірити: її батько — захисник Андрій Васильович Феш, воїн 53 окремої механізованої бригади — повернувся додому на щиті.
Усю родину пронизує Оліна невтомна активність. Щоб не піддатися відчаю, 28-річна жінка, якій так бракує батькової поради та підтримки, робить усе, аби пам’ять про Героя залишалася живою. Кожен день для неї — нагода берегти історію його життя, його щирість, його відданість та любов до родини і батьківщини.
На розмову з журналістами Білозерка.info Оля Томчук теж погоджується без вагань. Каже, хоче, аби люди знали, ким був її батько, яку мужність він проявив, захищаючи Україну, і щоб пам’ять про нього надихала інших.
Андрій Васильович Феш прожив всього 54 роки, але його життя залишило глибокий слід у серцях рідних та побратимів.
“Тато був справедливою і прямою людиною — що думав, те й казав!“
“Тато був надзвичайно працьовитим. Працював у будівельній сфері, зводив будинки по всій Херсонщині. Удень — на будівництві, а вночі віддавався улюбленому хобі — риболовлі. Життя його змалку було нелегким: він ріс найменшим у багатодітній сім’ї. У 11 років втратив батька і відтоді, як тільки міг, намагався заробляти, щоб допомагати мамі та своїм рідним», — розповідає Ольга.
У сім’ї Фешів зростало двоє дітей: старший Олексій, який від народження мав інвалідність, і молодша донька Ольга.
Дитинство Олі було наповнене короткими, але щасливими моментами з батьком: коли він повертався з риболовлі, вона натхненно розбирала сітки. З усмішкою згадує нечасті походи з батьками за покупками до школи, спільні прогулянки Херсоном та морозиво — таке ж солодке, як радість від кожної миті разом.
“Тато був справедливою і прямою людиною — що думав, те й казав. Якщо не хотів говорити — мовчав, але завжди говорив правду, залишаючись реалістом. Не всім це подобалося…” — додає донька загиблого.
Після деокупації Херсонщини Оля з родиною виїхала до Миколаєва, а тато завіз маму, брата і бабусю до Миролюбівки.
“Не хлопчисько, щоб утікати, коли в країні така біда!“
Оліному синові Павлику було три з половиною роки, коли почалася війна. Але родина змогла втриматися в окупації. І знову ж усе завдяки батьку.
“Коли розпочалася повномасштабна війна, тато працював у Чехії, куди поїхав за кілька місяців до її початку. У нього було там стільки планів, але він просто сказав: “Повертаюся додому”. Наші заперечення та обговорення не приймав. І у час окупації він був поруч — допомагав, рятував, підтримував”, — розповідає Ольга.
Андрій Васильович дуже любив онука. Оля часто приводила Павлика до нього, коли родина була в Кізомисі. “Дю-дю, дю-дю!” — гукав хлопчик, а дідусь усміхався й вів онука на город збирати полуницю.
Андрій захоплювався садівництвом, любив активне життя і родину. Оля пригадує, як після військового злагодження він приїжджав додому і грав з онуком у футбол, багато сміявся і радів, коли усі збиралися разом.
У 2024 році Андрія Феша мобілізували. Він одразу повідомив родині, що ховатися не буде:
“Не хлопчисько, щоб утікати, коли в країні така біда!”
Після трьох днів на військкоматі та проходження комісії, 17 травня 2024 року він поїхав на навчання. Пройшов підготовку на Миколаївщині, а 7 липня приєднався до частини А 0536 53 ОМБР, яка стояла на Донеччині, під Бахмутом.
“Під час навчання ми щовечора виходили на відеозв’язок. А коли тато був на Донеччині, він зателефонував мені 13 липня о 9-й ранку. Поставив звичні запитання: як справи, як Павлік…Попрощався тоді на кілька днів, бо йшов на завдання. Сказав, що там дуже гаряче, і багато хто не повертається… Я відповіла: “Не смій і думати! Ми чекатимемо, ти повернешся!”. І тоді тато твердо відказав: “Доню, я обов’язково повернуся!”
Шість днів родина чекала дзвінка, а на сьомий день рідні почали бити тривогу. З Херсонського ТЦК повідомили, що батько вважається зниклим безвісти.
10 місяців сподівань
І тоді для родини почалися 10 місяців пошуків, надії та сподівань побачити Андрія живим.
“Я шукала його всюди: зверталася до поліції, Червоного Хреста, кординаційного центру, писала у соцмережах, у групи родин зниклих безвісти та полонених. Я не могла повірити у його втрату!” — з болем у голосі каже Оля.
12 травня 2025 року їй повідомили про збіг ДНК на 99,9%. Упізнання було надзвичайно складним — тіло майже неможливо було впізнати, а особистих речей не залишилося, лише форма, документи та військовий квиток, що залишилися у частині.
Солдат Андрій Васильович Феш загинув 19 липня 2024 року у Донецькій області, Бахмутському районі, поблизу населеного пункту Залізна. Родина дізналася, що під час відходу їхню групу ворог накривав усім, чим міг, і Андрій отримав вибухову травму з розтрощеними кістками тазу — несумісну з життям. На завданні їх було восьмеро: четверо повернулися на щиті, четверо досі вважаються зниклими безвісти…
Його тіло привезли 9 червня, а 11 червня його поховали на Алеї Слави у Матвіївці, поблизу Миколаєва.
Оля зберігає всі речі батька і каже, що носитиме його кофту та спортивний костюм.
“Так я наче відчуватиму його присутність. Тато снився мені двічі: одного разу, ніби заспокоював, що живий, у полоні. А в другому сні прийшов додому серед ночі, одягнений по-осінньому, хоч було літо… Я не боюся, навпаки, дуже хочу, щоб він наснився мені знову. Я — татова доня! Могла говорити з ним про все на світі, обійняти, поцілувати. Я завжди писала йому, що люблю і чекаю. А тепер… Та ні, я чекаю досі! І здається, чекатиму вічність. Ми обов’язково зустрінемося!” — зі сльозами каже Оля.
Після смерті захисника родина намагається зберегти його пам’ять: відкрито петицію на присвоєння Андрію Фешу звання Героя України, встановлено банери та портрети на Алеї Слави у Білозерці та в Миколаєві біля зруйнованої ОДА.
Уже посмертно Андрія Феша нагородили медал’ю “За військову доблесть”. Пам’ять про мужнього чоловіка живе у серцях рідних, сусідів, побратимів та всіх, хто знав його силу, відданість Україні і щиру любов до родини.
Пам’ять про кожного Героя, хто віддав своє життя за Україну та її народ, житиме вічно!
Ірина Квітка
