Молодший сержант Дмитро Паламарчук загинув 29 червня 2022 року у бою з російськими окупантами поблизу села Іванівка Бериславського району Херсонської області. Понад усе на світі наш земляк мріяв звільнити свою Батьківщину від загарбників. Для цього він з величезним ризиком вирвався з окупації та приєднався до ЗСУ.
Про життєвий і бойовий шлях справжнього українського Героя розказала нашому виданню пані Лариса, матуся Дмитра, яка наразі проживає у Тернополі.
Успішний агроном-науковець та щасливий сім’янин
«Дімочка народився 2 березня 1986 року, в Антонівці під Скадовськом. Тут він ходив у садочок, у школу, потім закінчив сільськогосподарський технікум на агронома з червоним дипломом. Вступив до Херсонського аграрного університету, на 3-ій курс, теж на агронома. Працював у нас в Інституті рису завідувачем лабораторії з захисту рослин. Вже у 2018 році вступив в аспірантуру у Харкові, захистив кандидатську дисертацію».
Окрім успішної професійної та наукової кар’єри Дмитро був щасливий у шлюбі – зустрів свою справжню кохану «половинку».
«Настя ще вчилася у технікумі, зовсім молода, їх послали тоді рис проривати до нас. А Діма був керівником їхньої групи. Каже: «Мамо, приведу дівчину познайомитися». А я йому – де ж ти її взяв, синку? «У полі знайшов», – і сміється. Незабаром вони одружилися, потім народилися доньки Софійка та Мирослава. У 2021 році – довгоочікуваний синочок Ярослав».
Молода родина Паламарчуків жила дуже дружньо: Настя і Дмитро працювали разом в Інституті рису, виховували дітей, любили спілкуватися з друзями та вигадувати щось цікаве.
«Наприклад, посівали на свята у рідних та знайомих у Скадовську. Брали наш маленький тракторець, прикрашали. Діма вдягався то оленем, то Буратіно, це завжди було неочікувано та весело!»
Дмитро Паламарчук дуже добре знав англійську мову, що допомогло йому під час захисту дисертації. І ще – дуже любив свою роботу: в його лабораторії винаходили препарати від шкідників та нові сорти рису. По суті, вся Херсонщина їла рис, що вирощували під Скадовськом.
«Так і казав мені: мамо, я – щаслива людина. Вивчився, захистився, сина та доньок народив, дружину любою, дерево посадив, будинок відремонтував, все у нас нове. Тепер тільки жити і радіти».
Участь в АТО у складі батальйону «Кривбас»
Проте гармонійне життя родини перервав початок війни з Росією, яка у далекому 2014 році називалася АТО. У серпні Дмитра Паламарчука мобілізували до ЗСУ.
«Спочатку син був в учебці, у «Десні», потім – батальйон «Кривбас» (Кривий Ріг). Захищав Дебальцево, у лютому 2015 їхні підрозділи виходили пішки з цього міста, з майже оточення, йшли у Бахмут. Прослужив Діма до вересня 2015 року».
За словами пані Лариси, її син знову повернувся до улюбленої роботи, де на нього з нетерпінням чекали, і до коханої дружини та дітей. Про свою участь у війні Дмитро розказував небагато.
«Знаєте він нам про АТО нічого не говорив. Хоча й нагороди у нього були за службу… Вже через кілька років пригадав, що потрапив під сильний російський обстріл напередодні дня народження старшої доньки, Софійки, – 25 січня під Дебальцевим. Що молився і просив у Бога тільки щоб не загинути у цей день, бо для дитини тоді її день народження буде трауром по батьку».
Також Дмитро розказував, що вночі взимку, при 30-градусному морозі, він з побратимами мінував посадку перед позиціями ЗСУ, щоб російські танки не проїхали. Як страшно було тоді, проте бійці робили це добровільно, бо розуміли серйозність ситуації. Також підрозділ Паламарчука пізніше підбив 4 ворожих танки.
«Син мені завжди казав, що буде «велика» війна. Вже у 2022 році зауважив, що Путін підписав закон про масові поховання, це ж не просто так. Росія ще закупила 40 тисяч чорних пакетів, все це було у пресі».
Пекельний лютий і початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну
Тож прийшло 24 лютого 2022 року, і Дмитро Паламарчук одразу відправився до Скадовського військкомату, як і сотні його земляків.
«Вже літали російські гелікоптери над нами… Діма домовився з агрофірмою з Антонівки, що вони візьмуть наших корів, бо він йде воювати. Мене і дружину з дітьми він привіз до моєї доньки у Скадовськ. Проте вже військкомат зачинився, хоча вранці ще працював, перед будівлею багато хлопців стояло, хтось і у військовій формі. За Дмитром поїхав мій зять, ми вже знали, що окупанти за кілька кілометрів від Скадовська».
Увечері син повернувся додому, проте хотів виходити пішки з міста на вільну територію України, щоб приєднатися до ЗСУ.
«Ми ледве його вмовили залишитися. Адже він служив в АТО та й перед самою війною зробив на обох плечах патріотичні татуювання: на одній – наш герб і слова «Я живу на своїй, Богом даній землі», на іншому – козак і напис «батальйон «Кривбас» Коли я запропонувала йому звести ці малюнки, він сказав, що не хоче й чути про це, бо їх зміст у нього всередині. А росіяни все одно вважатимуть його «нацистом», бо він служив у Збройних силах».
Так пройшло кілька тривожних тижнів: Дмитро волонтерив – з ферми роздавали людям молоко та борошно. Проїжджав через блокпости, але, на щастя, у перший день «великої війни» соціальні служби знищили інформацію про військових та учасників АТО з електронних баз. Проте якось Дмитра Паламарчука затримали.
«Забрали з дому Діму, його ноут та блок від компа, повезли до дитячого табору. Я просто босоніж побігла туди, за ними. Там його лякали, що прострелять коліна, пресували, але потім відпустили. А вже 1 травня він з родиною виїхав, син мені чесно сказав – мамо, я до своїх побратимів поїду, у Кривий Ріг. Я піду воювати, бо почуваю тут, в окупації, себе дезертиром».
На початку окупації Дмитро сховав свою військову форму і нагороди у сараї. Мати пізніше переховала – закопала у городі, щоб ніхто не знайшов. Бо до будинку сина пізніше двічі приходили з обшуками «асвабадители», за наводкою колаборантів.
«Їхали Настя і Діма через Давидів Брід, це були поминальні дні, можливо, тому не так сильно перевіряли, та й діти маленькі у машині. І ось на останньому блокпосту Діму направили туди, де треба було роздягатися, – у чоловіків перевіряли татуювання. Але вони з дружиною ризикнули і рвонули повз, ніхто, на щастя, не стріляв».
Син вивіз дружину та дітей до кордону з Польщею (там жила сестра Насті), а сам поїхав до побратимів – до Кривого Рогу.
«Він сказав, що родині буде безпечно тільки за кордоном. Його хлопці вже служили, пішов до військкомату, щоб все чітко оформити, всі документи. Щоб, якщо щось станеться, діти отримали всі виплати від держави. Потрапив до 129-го батальйону «Арей». Отримав звання молодшого сержанта у 3-ому розвідувальному відділенні роти контрдиверсійної боротьби, під його началом служило 30 військових, воював якраз на Херсонському напрямку, це була його мета – звільнити рідну землю».
Дмитру Паламарчуку – навіки 36…
Вже влітку 2022 року ЗСУ почали контрнаступ на Херсонщині. На жаль, 29 червня Дмитро Паламарчук прийняв свій останній бій за Україну.
«Село Іванівка Бериславського району, недалеко від Високопілля, там Дімочка загинув. Їхня група штурмувала населений пункт, але окупантів там було більше, ніж очікували. Діма отримав кульове поранення у шию, у сонну артерію, – помер миттєво. Побратими кажуть, що він тільки встиг сказати «Я – 300-тий», – і помер. Разом з ним загинув Володя Куцюруба (він теж дивом вирвався з окупації, щоб захищати Батьківщину)».
Через кілька днів Іванівку звільнили, і військові нарешті змогли забрати тіло сина пані Лариси.
«Вони спочатку його вирішили нести, зняли бронежилет, сорочку, бо Діма увесь був у крові. Бачила, коли набралася мужності, фото його тіла після смерті – син там ніби спить… Він мені тепер завжди сниться без сорочки. Приходить у кімнату, щоб взяти її, а я кажу, що, синку, вона ж ще мокра, не висохла. А Діма відповідає, я й таку вдягну, мамо, я дуже поспішаю. І йде..»
Пані Лариса сказала, що вважала за потрібне подарувати вишиванку комусь з побратимів сина.
«Приїжджав військовий, на псевдо «Лютий», який був у тій групі, коли Діма загинув.. Такий вже дядько років під 60, веселий. Я йому пообіцяла передати вишиванку. Ми вже тут, у Тернополі, замовили і передали, для мене це було важливо».
За словами матері Героя, вона і родичі загиблого Володимира Куцюруби потім поставили на в’їзді в Іванівку пам’ятний знак та щороку відвідують місце загибелі синів.
До речі, тіло чоловіка Дмитра його дружина опізнала якраз за важливими для нього татуюваннями. Його медальйон з написом «Кривбас» потім передали старшій доньці, Софійці.
Поховали молодшого сержанта Паламарчука у Кривому Розі – там, де його побратими, де зараз живе його кохана Настя і троє дітей.
«Діма похований на меморіальному цвинтарі з усіма почестями. Посмертно отримав орден “За мужність III ступеню.
Його друзі по службі опікають родину. Допомогли оформити всі документи на поховання, на виплати від держави. У всіх складних випадках – завжди підставляють плече. У сина був позивний «Вінні», так Настю називають досі «Дружина Вінні», а синочка Діминого – «Вінні-2». Настя вже купила у Кривому Розі квартиру, волонтерить, допомагає у шпиталі пораненим, спілкується з дружинами і вдовами побратимів. Софійка – складає патріотичні поезії та пісні, любить рок-музику, як і Діма. Один із віршів присвятила своєму татові. Мріє стати лікаркою. Ми кажемо – так вони ж військовозобов’язані, а вона відповідає – тато ж служив, і я піду, якщо треба».
Пані Лариса з сумом зауважує, що стела з іменами загиблих у війні проти Росії у Кривому Розі, на жаль, щодня поповнюється новими прізвищами. Проте лишається світла пам’ять про їхній великий подвиг задля незалежності України.
«Побратими писали, що Діма – один з найкращих воїнів. Мій син також був веселим, добрим, завжди жартував. Дуже любив собак, завжди приносив додому з вулиці їх. Навіть павучка вбити не міг, випускав кудись надвір. Любив все живе.
Нещодавно мені подзвонила староста села і сказала, що одну з вулиць в Антонівці, хоча село й досі в окупації, перейменували, і тепер вона носить ім’я мого сина. Врешті-решт село звільнять, як мріяв і робив все для цього Діма, а пам’ять про мого синочка вже є», – зазначила мати військового.
Україна та українці ніколи не забудуть подвиги своїх мужніх захисників, які з мирних жителів сіл та міст перетворилися на героїчних військовослужбовців ЗСУ і ціною власних життів зупиняли агресора. Вічна пам’ять і слава нашому земляку, воїну Дмитру Паламарчуку!
Олена Бджола
