Якщо йти чи їхати деякими вулицями Малої Сейдеминухи, виникає враження, що населений пункт – порожній та вщент зруйнований, що життя сюди не повернеться ніколи.
Біля зруйнованої будівлі клубу – дитячий майданчик – нагадування про те, що у села було майбутнє.
Втім, тут живуть люди. Правда, теперішнє населення – уп’ятеро менше, ніж в лютому 2022-го.
Зараз Мала Сейдеминуха, розташована у Калинівській громаді Бериславського району Херсонщини, перебуває у такому стані, що важко сказати, чи доживе до 200-річного ювілею, який буде у 2040 році.
Втім, протягом своєї 185-річної історії село зазнавало таких потрясінь, після яких його майбутнє було під величезним питанням. Але вистояло.
Святе сімейство серед руїн
Разом із Наталією Муравчук, старостою Благодатівського старостинського округу, на території якого розташована Мала Сейдеминуха, йдемо однією з вулиць села. Бачимо подвір’я, де є життя, і це навіть дисонує на тлі величезної кількості розбитих будівель на цій вулиці.
Жінка порається на городі. Підходимо до подвір’я. Вітаємося. Питаємо, невже це подвір’я – єдине на вулиці, де живуть люди.
«Майже, – відповідає жінка. – У кінці цієї вулиці ще Валя живе, а так – нікого більше».
Називати своє ім’я жінка не хоче. Питаємо, чи не сумно так жити.
«Сумно, – каже мешканка села. – Коли чоловіка немає вдома, і поговорити нема з ким. Та ми не здаємося. Ось, бачите, озимий часник саджаю. А сусіди наші, мабуть, і не повернуться вже. Не збираються. Хто хотів повернутися, повернулися вже. Більше ніхто повертатися не буде. Будинки розбиті всі. Немає до чого повертатися. Хоча… Якби після визволення село почали масштабно відбудовувати, мабуть, повернулося б значно більше людей. А так, як зараз, дуже важко. Особливо якщо людина – самотня».
Вулицею йде господар цього подвір’я – чоловік жінки, з якою ми розмовляємо. Він також не хоче представлятися. Питаємо, за що живе подружжя. Відповідають, що годує домашнє господарство і сезонна робота у центрі громади – Калинівському. Зокрема, чоловік – комбайнер.
«Колись, – розповідає жінка про життя до 2022 року, – ми тримали три корови, чотирьох свиней. Зараз хіба що бджоли є. Війна відбила бажання тримати велике господарство».
До речі, несприятливий для сільського господарства 2025 рік з весняними заморозками і тривалою посухою був поганим і для бджолярів.
«Доводиться підгодовувати бджіл, – каже чоловік. – Меду майже немає. Бджоли його навіть для себе достатньо не зібрали. Не було з чого збирати. Ані соняхів нормальних не було, ані акації. Хіба що трохи зібрали, коли ріпак був».
На запитання про життя у 2022 році подружжя відповідає, що під час окупації виїжджали у Миколаївську область, а після остаточного визволення села (бої у цій місцевості тривали з вересня по початок листопада) все ж вирішили повертатися. Правда, прийняли таке рішення не одразу. Спершу, коли приїхали невдовзі після визволення і побачили, що будинок пошкоджений, хотіли змінити місце проживання. Та коли дізналися про ціни на нерухомість в інших регіонах, вирішили, що краще полагодити наявне житло.
Проходимо вулицею і заходимо до ще однієї її мешканки – Валентини.
«Як живемо? День до вечора, з вечора до ранку. Так і живемо. Інакше ж не виходить. Сумно дуже без сусідів. Мрію, щоб село відродилося, щоб людей тут більше було», – каже мешканка Малої Сейдеминухи.
Говорить, що захопилася вишиванням у 2022 році, коли війна змусила залишити рідне село. Два роки жила у родичів на заході України. Дивилася, як працює її тітка, яка робить вишивки вже багато років і вирішила спробувати.
Валентина показує вишиту картину із зображенням Святого сімейства – Марії, Йосифа та малюка Ісуса: «Це я зробила на подарунок брату на 60 років. Близько місяця працювала. Є ще вишиті ікони, вони – у дочки».
Живе жінка у літній кухні – єдиній вцілілій будівлі на її подвір’ї. Таке життя – не дуже комфортне, але каже, що тут усе одно краще, ніж бути переселенкою. Вишивання є чи не єдиною розрадою у майже самотньому житті на колись багатолюдній, сільській вулиці, яка зараз – майже суцільні руїни.
«Хороше було село, – згадує Валентина життя до повномасштабного російського вторгнення, – дружне. Звісно, і сварки траплялися, не без цього. Та загалом нормально жили, свята разом відзначали. Тут – рідні місця. Батьки тут поховані».
12 подвір’їв, 21 людина
Мала Сейдеминуха протягом щонайменше перших ста років своєї історії була єврейською землеробською колонією, заснованою у 1840 році (за іншими даними – у 1841-му) переселенцями з Вітебської губернії. Назва села походить від словосполучення «Сде мнуха», що у перекладі з івриту – «Тихе поле».
У 1919 році, під час Громадянської війни, у село увійшли підрозділи Добровольчої армії під командуванням Антона Денікіна і влаштували погром, який став причиною занепаду Малої Сейдеминухи. Та згодом село відродилося. У 1929 році його перейменували у Штерндорф («Зоряне село» – у перекладі з ідиш), у 1945-му повернули історичну назву. Постраждало село під час Голодомору 1932-33 років, тоді померло близько 30 мешканців. З призваних з села під час Другої світової війни 218 людей загинули 189. А 17 вересня 1941 року у Штерндорфі гітлерівці розстріляли 340 євреїв, у тому числі 94 жінки та 175 дітей.
Після усіх цих потрясінь село відновлювалося. А у 2022 році сталося нове лихо, після якого відновити село буде значно проблематичніше, ніж будь-коли у минулому.
«Станом на лютий 2022 року, – розповідає староста Благодатівського старостинського округу Наталія Муравчук, яка сама є мешканкою Малої Сейдеминухи, – у селі мешкало 116 людей. До деяких мешканців тоді приїхали родичі з Херсона, привезли дітей. Люди вважали, що села не будуть цікаві росіянам, і тому тут буде спокійніше. Не судилося. Лінія фронту проходила по річці Інгулець, яка – поруч».
Російські військові увійшли у Малу Сейдеминуху у березні 2022 року. Можливість виїжджати з села з’явилася, за словами старости, 2 квітня: «Першими виїхали родини з дітьми. Хто не мав транспорту, йшли пішки на Калинівське. Більше половини мешканців залишили село. Протягом усієї окупації перебували тут 54 людини».
Окупація тривала до вересня 2022 року. А потім село більше двох місяців було зоною бойових дій.
«Коли українські військові увійшли в село, – розповідає Наталія Муравчук, – вони вивозили мешканців. Тут дуже небезпечно було. Вивозили у надважких умовах, бо тривали обстріли. Везли на Благодатівку, а потім через міст – у Миколаївську область на Березнегувате. Під час боїв у Малій Сейдеминусі лишалося 12 людей, у тому числі – я та мій батько. Ми виїхали 20 жовтня, а 9 листопада вже повернулися».
Зараз, за словами старости, у селі живе 21 людина на 12 подвір’ях.
«Іноді, – каже староста, – подвір’я – це лише вціліла літня кухня, як у однієї з наших мешканок. Її хата розбита, самі бачили. Худобу тримають лише чотири сім’ї. Магазина у селі немає. За покупками люди їздять автобусом у Новогреднєво або у Снігурівку чи Великоолександрівку. Зазвичай якщо хтось їде за чимось для себе, питає у сусідів, чи їм не треба чогось. Людині дають гроші, і вона скупляється для ще кількох односельців».
Донедавна у Малу Сейдеминуху привозили безкоштовний соціальний хліб. Однак уже понад два місяці його видача повністю припинена. Наталія Муравчук каже, що зараз більшість мешканців села, у тому числі і вона, випікають хліб для своїх потреб вдома.
Ми йдемо по селу асфальтованим тротуаром, точніше, його залишками, нагадуванням про минулі хороші і заможні роки.
«На території Благодатівської сільської ради, – каже Наталія Муравчук, – колись розміщувався колгосп імені Шевченка – велике господарство. Тільки овець там тримали близько шести тисяч голів. Тому села тут були заможні».
Втім, і у часи незалежної України Мала Сейдеминуха жила непогано завдяки сільському господарству.
«Маму поховали на городі»
У родині Орєхових живе найстарша мешканка Калинівської громади – 89-річна Ірина Григорівна. Інші члени родини – її син та його дружина.
Родина була б більшою, якби не трагедія, що сталася 7 вересня 2022 року. У той день загинула мати дружини.
«Це дуже страшно, – згадує жінка. – Мама жила неподалік. І так сталося, що вранці розмовляла з нею, а вдень почався сильний обстріл, було влучання в мамину хату, і… Було неймовірно важко: витягувати загиблу маму з хати, копати могилу. Маму поховали на городі. А після визволення села провели ексгумацію та перепоховання».
Подружжя згадує, що тоді у селі йшли дуже жорстокі бої. Бачили, як героїчно загинули двоє українських розвідників, вступивши у нерівний двобій з росіянами.
3 листопада 2022 року воїни 61-ї окремої піхотної степової бригади ЗСУ визволили Малу Сейдеминуху.
«Його, – Наталія Муравчук показує нам український прапор, – наші солдати повісили, як тільки остаточно вибили росіян з села. Прапор зараз, бачите, вже у не дуже хорошому стані. Але я зняла його і зберігаю як реліквію. Сподіваюся, буде сільський музей, передам туди».
Подружжя Орєхових кажуть, що під час окупації і боїв за визволення довго не виїжджали з села через матір чоловіка: Ірина Григорівна принципово не хотіла залишати село, де прожила понад 70 років. Та у вересні довелося виїхати, бо залишатися було смертельно небезпечно. А стимулом повертатися було бажання 89-річної старожилки.
Ірина Григорівна живе у Малій Сейдеминусі з кінця 40-х років минулого сторіччя. А народилася вона у Тернопільській області. Під час Другої світової війни втратила батька.
«Уночі, – згадує про ті часи, – прийшли якісь люди, попросили показати дорогу. Батько вийшов з ними, а вранці люди знайшли його тіло біля церкви. Я тоді дитиною була, тому не знаю, хто приходив. Це могли бути і радянські військові, бо тоді вони вже перебували у нашому селі».
Говоримо про російську окупацію села. Ірина Григорівна каже, загарбники приходили і до них. Навіть намагалися заспокоїти літню жінка. Казали: «Скоро усе це закінчиться». Тоді, у березні 2022 року, росіяни були впевнені у швидкому захопленні України.
Молодше покоління цієї родини намагається налагоджувати більш-менш нормальне життя. У розмові подружжя каже, що жити у малолюдному селі сумно, хоча з весни до осені є «розваги» у вигляді відновлення господарства та сільськогосподарських робіт, а взимку сум накриває сильніше. Час від часу спілкуються телефоном з колишніми сусідами. Ті кажуть, що не хочуть повертатися у село до своїх або вщент розбитих, або, у кращому випадку, сильно пошкоджених будинків.
«Якби одразу допомогли…»
Ще один мешканець Юрій Іванович – одягнений, незважаючи на прохолоду, лише у футболку немолодий вже чоловік з гучним голосом – каже, що під час російської окупації Малої Сейдеминухи виїжджав у Одесу, а повернувся, бо не сподобалося життя у великому місті.
«Якось, – розповідає він прожиття в Одесі, – був обстріл. Так довбануло десь поруч… І я подумав, що зараз загинути можна будь-де. І повернувся. Тут тихіше, спокійніше. Я люблю рибалити, а тут – рибалка хороша, клює непогано, риба велика водиться».
Світлана, яка живе неподалік, каже, що їй гріх жалітися на переселенське життя у період, на який була змушена виїхати з села.
«Мені дуже пощастило, – розповідає жінка. – Ми знайшли житло у жінки, яка дуже допомогла нам: ані копійки не брала, годувала, одягала. Ми і зараз спілкуємося. Стосунки – як між родичами».
Та Світлана усе одно повернулася, коли дозволила ситуація у рідному селі.
«Якби людям одразу почали надавати допомогу, – каже вона, – повернулося б значно більше мешканців. А я повернулася, бо бачу: нікому ми, переселенці, не потрібні. Так, мені пощастило, але все одно сумувала за рідним селом і життя все одно не було таким, як удома».
Жінка каже, що все ж сподівається, що Мала Сейдеминуха відродиться і після цих потрясінь. Та поки що життя у село повертається повільно, бо війна дуже сильно далася взнаки.
Тому важко спрогнозувати, яким буде майбутнє села, де зараз 21 людина живе серед руїн, де усе ще не важко знайти гільзи та уламки .
