Видатки на підвищення зарплат бюджетникам зараз відсутні.
Отже, яке підґрунтя для збільшення фінансування інших категорій працівників державних установ? Чому не знайти можливості скоротити витрати на непотрібні проекти?
Чому не запровадити механізм, де фінансові ресурси направляються не на укладання бруківки, а на забезпечення персоналу?
Навіщо витрачати значні суми на матеріали, що стосуються патріотичної тематики? Для яких цілей вони призначені? Для тих, хто лише вірить, але не діє?
Краще було б додати хоча б мінімальну суму, але відкрито вказати, звідки беруться ці кошти – «з бруківки», «з квітів», «з відзначення річниці». Це виглядало б зрозуміліше.
Такою є наша зимова реальність у Херсоні…
Розмарин і смородина цвітуть, а зелена травичка радує око.
Але, судячи з нещодавніх подій, нам потрібна тепла погода, а не холод і сніг… Опалення майже відсутнє, дах та вікна мають численні пошкодження, а перспективи на покращення виглядають туманно…
Учора в Херсоні відбулося обстрілу пологового будинку, коли жінка тільки-но народила дитину. Завдяки рішучості та професіоналізму наших медиків, новонароджена дитина залишилася в безпеці.
Які можливі домовленості можуть бути з тими, хто від значить лише насильство? Їхній погляд заповнений ненавистю, а уявлення про людське життя позбавлене сенсу.
Вони порушать будь-які угоди, і такі випадки вже мали місце.
«Дітям слід вірити у казку»: у Херсоні благодійники влаштували свято до Дня Святого Миколая.
Я відвідав Херсон з медичними намірами, але отримав набагато більше: відновив зв’язок з рідними, поспілкувався з друзями та зустрівся з місцевою владою. Ми говорили про повсякденні речі, труднощі і майбутнє.
Місто зазнає постійних обстрілів і дронів. Це така унікальна ситуація, що зрозуміти її можуть лише місцеві. На війні все зрозуміло: ви військовий і знаєте, де небезпека. В Херсоні ж все інакше: за кавою ти потрапляєш під загрозу від дронів, а потім повертаєшся до медичного закладу з напоєм у руці. Це життя в умовах військових дій не має меж.
Найбільше болить не лише за Херсон, а за кожну людину, що залишається тут, працює, тримає оселю та підтримує один одного.
31 рік тому, 5 грудня 1994 року, в Будапешті підписано Будапештський меморандум. Цей документ став важливим супутником приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Він мав бути гарантією безпеки, але став символом кризи у міжнародній системі безпеки.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за розміром ядерний арсенал у світі. Проте, під тиском міжнародних сил, зокрема США та Росії, країна відмовилася від ядерного статусу, вважаючи, що безпекові загрози є міфом.
Формально, підписанти меморандуму зобов’язалися поважати територіальну цілісність і суверенітет України, утримуватися від військового і економічного тиску, а в разі загрози – проводити консультації.
Річниця Будапештського меморандуму нагадає нам про те, чим Україна жертвувала заради інтеграції в міжнародну безпекову систему і про те, що міжнародні гарантії не можуть грунтуватися на пустих обіцянках.
