Чорнобаївка, з колись звичним для неї різдвяним спокоєм, тепер часто потрапляє на новинні шпальти через військові дії. Селище, де раніше святкували свято Миколая, стало місцем, де лунають звуки артилерії та дронів.
Для родини Демидась, яка була вимушена залишити свій дім через війну, назва Чорнобаївка залишається символом миру, молитви та радості. Отець Богдан та його дружина Оксана роками створювали громаду Української Греко-Католицької Церкви, починаючи з богослужінь у власній вітальні та навчаючи дітей співати колядки. Вони активно популяризували традиції з західної України у південних селах.
Сьогодні сім’я, де підростають чотири доньки, живе далеко від Чорнобаївки, але їхня коляда продовжує звучати — тепер вона підтримує фронт.
Журналісти видання “Білозерка.info” поспілкувалися з родиною, які знайшли притулок у Польщі. Протягом розмови Демидасі багато згадували про своє рідне селище, де їхні діти зростали у атмосфері пісень, творчості та домашнього тепла. Чорнобаївка залишається важливою частиною їхнього життя, попри фізичну відстань.
Формування церковної громади
У родині Демидась четверо доньок: 17-річна Мартія, 16-річна Анастасія, 14-річна Оленка та 4-річна Соломія.
Отець Богдан і Оксана родом із Тернопільщини. У 2009 році вони переїхали в Чорнобаївку після закінчення семінарії, коли молодий священник був призначений на службу в невелику парафію на Херсонщині.
“Тоді нашій старшій Марті був лише рік”, — усміхається Оксана. — “А через кілька місяців тут з’явилася Настя”.
Оксана згадує, як життя в селі здавалося їм зовсім іншим:
“Ми помітили, що люди простіші та відкритіші, але не дуже знайомі з традиціями. Наприклад, дивувало, коли питали: ‘Коли будете святити паску?’. Не ‘коли служба?’, а саме — коли з кошиком”.
Громаду Греко-Католицької Церкви родина Демидась створила з нуля. Перші служби проводили в своїй оселі, де вже двоє маленьких дітей.
Згодом влада виділила землю, і в 2012 році вони збудували та освятили невелику каплицю.
“Найважче було жити поряд з московським патріархатом, який домінував у селі, — розповідає Оксана. — Нас називали сектантами й сатаністами. Інколи було страхітливо”.
Спочатку прихожан було небагато, але згодом на служіння почали приходити не тільки переселенці, а й місцеві жителі.
До повномасштабної війни в Чорнобаївці мирно співіснували кілька релігійних громад — ПЦУ, УГКЦ та євангельські християни-баптисти.
“Ми дружили, організовували спільні заходи для людей”, — каже отець Богдан. — “Лише священники з московського патріархату ховалися у своїх храмах. Після звільнення Чорнобаївки, усі їхні служителі втекли на лівий берег…”.
Спогади про вертеп
Окрім служіння, родина працювала у школі: Богдан викладав музичне мистецтво, а Оксана — початкові класи. Обидва мають по дві вищі освіти, але національні традиції стали для них стилем життя.
“Ми з дитинства колядували та щедрували. Я ще з четвертого класу ходив із вертепом! Тому й дівчат привчали до цього змалечку”, — говорить о. Богдан.
Священник згадує, як, святкуючи перше Різдво в Чорнобаївці, дивувався відсутності театралізованих вертепів, яких було багато на Тернопільщині.
“Першого року до нас прийшли діти, які колядували та читали вірші. Вони були в іншому стилі, ніж ми звикли. Тоді ми вирішили заспівати щось самі, і це їх дуже вразило!”
Оксана пригадує свого здивування, коли зустріла Святого Миколая в костюмі Діда Мороза.
“Я думала: ‘Це не той Святий Миколай!’ — дивувалася тоді. — ‘Справжній Святий Миколай — єпископ, у нього має бути відповідний одяг’.”
Місцеві діти почали більше цікавитися різдвяними традиціями. У 2013 році родина організувала свято Святого Миколая у власному домі, запросивши сусідів та друзів.
“Діти були в захваті!” — згадує Оксана. — “А потім вирішили створити вертеп! Це було тяжко, але ми серйозно взялися до справи, створювали костюми для персонажів”, — підхоплює розмову старша донька Марта.
Оксана згадує, як разом із ПЦУ і баптистами організовували заходи на День матері, свята для дітей та сімейні квести. Було створено і міжконфесійний ансамбль, що складався з священників та пасторів.
“Наш вертеп набув популярності. Нас навіть запрошували відвідати інші села. Якось ми навіть наймали бус для поїздок”, — згадує Оксана.
Трагедія та спогади
На початку війни, в лютому 2022 року, родина виїхала на Тернопільщину. Молодшій Соломійці тоді було лише півроку, і батьки хотіли познайомити її з бабусею та дідусем.
Отець Богдан повернувся в Чорнобаївку, коли війна вже стояла на порозі.
“23 лютого я залишив сім’ю і поїхав до Чорнобаївки, а 24-го почалася війна. Я отримав від колеги пропозицію виїхати, і ми вирушили в дорогу”, — згадує Богдан.
Жахів окупації він не бачив. Повернувшись у грудні 2022 року, виявив, що каплиця й дім майже не постраждали, і знайшов записку від українських захисників.
“Сподіваємось, що ‘Щедрика’ ви заспіваєте вже вдома!”
Цей клаптик паперу став для нього цінною пам’яткою.
Чорнобаївка в серці
“Я періодично приїжджаю до Чорнобаївки, привожу гуманітарну допомогу, збираю своїх прихожан. Живу між двома країнами: Польщею та Україною, — розповідає священник. — Але моя громада залишається у Чорнобаївці, і я знаю, що проведу там ще служби.”
Родина Демидась переїхала до Польщі, в село Старий Шелькув. З ними вирушила донька їхньої куми з Чорнобаївки.
На жаль, кума, хресна Соломійки, не пережила війну.
“Спочатку вона виїхала з нами, але повернулася назад, бо мала обов’язки. Її автомобіль наїхав на міну. Всі вижили, але вона загинула”, — тихо додає Оксана.
Співаємо для підтримки
У 2022 році сестри Демидась не могли колядувати, але у 2023-му знову зібралися, і завершили акцію “Різдвяні пташки”, підтримуючи українських військових.
“Цьогоріч нам вдалося зібрати рекордну суму — 80 тисяч гривень! Частину передали на потреби фронту. Співаємо та відчуваємо підтримку тих, хто захищає країну”, — говорить Марта.
У Польщі Демидасі також не перестають співати. Їх запрошують на різні заходи, де вони виконують як польські, так і українські колядки.
Попри все, сім’я мріє повернутися додому. Чорнобаївка залишається в їхніх серцях, сповнює їх спогадами про рідний дім, традиції та культурну спадщину.
Ірина Квітка
