Самовільне залишення військових частин залишається однією з найбільших проблем для української армії. Це явище безпосередньо впливає на боєздатність підрозділів, їхню здатність до ротацій і безпеку військових. Військовослужбовець Артем розповідає про свій досвід, який почався зі змін, затримання і судового процесу, а закінчився поверненням до армії. І тепер він відкрито ділиться своїми переживаннями, без прикрас та виправдань.
“Я відчував сильне виснаження — і фізичне, і моральне”
Артем, 24 роки, з Херсонської області. У 19 років він уклав контракт на службу — це сталося у 2020 році, ще до початку повномасштабного вторгнення.
“Спочатку я проходив строкову службу, а потім мені запропонували контракт в Одесі. Умови були прийнятні. Я служив механіком-водієм на БМП-2, брав участь у стрільбах і навіть був інструктором у навчальному центрі. У зону ООС нас на той час не залучали”, — пригадує Артем.
Неочікуване повномасштабне вторгнення застало його у частині. На ранок 24 лютого особовий склад було евакуйовано через наближення обстрілів. Командири заявили, що розпочалася війна, і цього було достатньо, щоб усвідомити ситуацію. На той момент підрозділ не брав участі у боях: військові виконували охоронні завдання, зокрема вносили охорону складів боєприпасів на півдні України.
У 2023 році відбулися переведення між підрозділами, і Артем потрапив до іншої бригади. Його направили на базову підготовку, а згодом перевели на передову.
“Мене призначили гранатометником, але я мав бажання навчитися саперної справи”, — розповідає він.
Перший бойовий вихід став для Артема вирішальним моментом. Це була зима 2024 року, Куп’янський напрямок. Підрозділ тримав позиції в полі неподалік села.
“Після першого виходу ми зазнали серйозних втрат. З хлопців, з якими я зайшов, майже ніхто не залишився живим”, — з сумом говорить Артем.
Унаслідок одного з обстрілів він отримав травми — його поранили уламками ворожої вибухівки. Після лікування в госпіталі Артем не повернувся до підрозділу. Він зазначає, що тоді відчував сильне емоційне та фізичне виснаження, що призвело до самовільного залишення частини.
Після цього він певний час провів за межами армії, думаючи, що ситуацію можна просто перечекати. Проте почуття невизначеності постійно супроводжувало його навіть у цивільному житті.
Коли Артем згадує цей період, він стає на мить задумливим. Його погляд уникає прямого контакту, наче шукає правильні слова. Є відчуття, ніби він боїться казати зайве — навіть зараз, коли вже минули важкі часи.
Втеча не принесе свободи
Спроба втечі за кордон виявилася невдалою.
“Мій план полягав у тому, щоб або виїхати за кордон, або повернутися до армії. Я знайшов провідника, який обіцяв доправити до Румунії. Ми заплатили лише за паливо”, — розповідає він.
Однак групу затримали, і Артема доставили до територіального центру комплектування, де йому загрожувало адміністративне покарання та відправлення до резервного батальйону.
“В територіальному центрі комплектування не було насильства. Я не страждав від голоду, мене годували. Я пробув у резервному батальйоні десять днів, після чого мене перевели до 704 окремої бригади РХБ захисту”, — пригадає він.
Справу щодо самовільного залишення частини розглядали в онлайн-форматі.
“Тікати більше немає сенсу”
Наразі Артем знову в армії і відзначає, що його служба стала свідомим вибором. Хоча раніше йому не вистачало рішучості повернутися, тепер він вже не має сумнівів.
Про свою мотивацію служити далі Артем говорить просто: “В СЗЧ я більше не планую. А куди йти?”
Артем планує укласти новий контракт, якщо з’явиться така можливість. Коли йдеться про повернення до служби, він стає помітно більш енергійним.
“Якщо з’явиться можливість підписати контракт на рік, я погоджуся. Мій попередній контракт вже продовжено автоматично. Я готовий розвиватися, вивчати нові речі. В армії сьогодні є багато можливостей — безпілотники, нові спеціальності. Війна змінюється, і треба йти в ногу з часом”, — говорить він.
“Хотілося б, щоб більше людей поверталося”
Наприкінці Артем висловлює бажання, щоб більше військовослужбовців, які залишили частини, поверталися і знаходили своє місце у підрозділах:
“Хотілося б, щоб більше таких, як я, поверталися та знаходили своїх побратимів. Не ті, які тікають. Я думав, що у СЗЧ буде легше. Проте стало тільки гірше”, — підсумовує він.
