«Люди гинули, щоб звільнити Херсон, а ми зберемо чемодани і просто поїдемо?»

Чому керівник Херсонського центру оцінювання якості освіти Максим Кирпенко залишається жити в місті під постійними обстрілами. 

У квітні ҐРУНТ писав про людей, які живуть у Херсоні попри щоденні обстріли. Шість героїв — шість різних історій, у яких є дещо спільне: готовність жити в небезпечних умовах, аби залишатись у своєму місті й допомагати його мешканцям у час війни. Одним із героїв був директор Херсонського регіонального центру оцінювання якості освіти Максим Кирпенко. Він опікується підсумковим тестуванням школярів у регіоні, де діти не ходять у школу, бо це занадто небезпечно. Та й далеко не всі школи залишилися цілими після обстрілів і бомбардувань. 

В місті працюють супермаркети, кав’ярні, банки й лікарні, ходить громадський транспорт, є інтернет, а комунальні служби вивозять сміття і косять траву на узбіччі. Але життя тут неможливо назвати безпечним.  

За даними Херсонської міської військової адміністрації, з 20 листопада 2022 по 27 травня 2024 року на території міської громади загинули 252 цивільних, із них троє — діти. Загалом на правобережжі Херсонської області загинуло понад пів тисячі й 2200 поранені. Чому, заради чого люди залишаються в цій зоні ризику? Як херсонці ставляться до відносно мирного життя в інших містах? Скільки школярів із Херсонщини складатимуть національний мультипредметний тест? ҐРУНТ розпитав про це Максима детальніше.

— Максиме, пригадай, будь ласка, початок повномасштабного вторгнення, коли ти зрозумів, що місто під загрозою. Які в тебе були думки: їхати чи залишатися?

— В перші моменти інстинкт самозбереження не спрацював так, як в інших людей. У мене багато друзів і знайомих прийняли рішення за лічені години. Хтось побіг у супермаркети, в банкомати та на АЗС, а хтось сів і поїхав, бо ніяких ілюзій не мав. Насправді чим далі затягувалася окупація, тим виїзд тільки ускладнювався. Озираючись назад, можу сказати, що правильним було рішення виїхати в перший день, десь умовно до обіду. Тому що все, що потім відбувалося з російською авіацією, яка літала над містом, з колонами ворожої техніки, з цивільними, які потрапили під ці колони і десь на трасі були розстріляні… 

В мене спрацювала своя історія. Як керівник я маю певні повноваження і не можу просто розвернутися і поїхати. В нас на той момент діти завершували реєструватися на зовнішнє незалежне оцінювання, надсилали комплекти документів. Це були останні тижні реєстрації. І як кинути людей, кинути організацію, кинути рідних, близьких поважного віку, які точно не зможуть оперативно зібратися і десь поїхати? 

Ми ще тиждень завершували реєстрацію, щоб діти  мали змогу скласти ЗНО, коли росіяни обходили місто з усіх боків. Ми мусили опрацювати документи, занести учнів у базу. Інакше б їх не допустили до ЗНО. Вони змогли скористатись цим правом і скласти тестування в 2022 році в інших регіонах України, якщо виїжджали. Скільки їх було, нам не відомо. Але ми зробили все можливе, щоб ці діти пройшли тестування. 

Потім ми позабирали все, що можна було, з офісу: ключі шифрування, майно, почистили всі комп’ютери, всі браузери, все обнулили, щоб нічого тут не залишилося. Поховали жорсткі диски з інформацією. Ну і потихеньку розбіглися, хто куди. Відрубали контакти з Києвом. 

— Чи питали тебе твої підлеглі, що їм робити далі? 

— Люди в колективі дуже різні. У надзвичайно складних умовах стає зрозумілим, чого варті наші стосунки, людські і професійні якості. Навесні 2022 року кожного дня на роботу приходило все менше і менше людей. Хтось почав зникати. Так було з одним співробітником. Ми думали, що його росіяни взяли, бо з ним не було зв’язку, а він колись проходив військові збори. Думаємо: ну, мабуть, росіяни якісь списки знайшли, приїхали і вночі його забрали. А за тиждень виявилось, що він просто вимкнув телефон і поїхав із сім’єю на Закарпаття. 

— Окупація затягувалася. Чи взагалі були в тебе думки виїхати після того, як ти зробив зі своїми колегами основну роботу?

— Нас постійно підживлювали обнадійливими словами арестовичі і компанія. Спочатку це «два-три тижні», потім «місяць-півтора». Потім — що буде херсонський контрнаступ. І перед початком Харківського контрнаступу весь інтернет гудів, що ось-ось і на Херсонщині почнеться. І ми вірили, що нас не залишать. Потім почався Харківський наступ і, здавалося, що цей хайп про Південь був створений, щоб відволікти резерви росіян. Після цього була така прірва в голові. Всяке думали. І навіть, що нас використали, Херсон використали для дезінформаційної кампанії, щоб здійснити цей Харківський прорив. 

Психологічні американські гірки були страшенні. Це неможливо описати. Один день ти себе накручуєш, що все нормально, все буде добре, нас звільнять. В інший — ти тупо лежиш, дивишся у стелю і не знаєш, куди тобі подітися, куди тікати, як, що робити взагалі, коли на тебе з усіх боків тисне «русский мир».

Багато людей виїжджало різними шляхами. Коли закрились усі коридори і почали люди через Крим їхати, через сарафанне радіо почали доходити невеселі історії про фільтрацію. Особливо як там поводяться з чоловіками, які служили, призовного віку чи які займали якісь посади. 

Друзі-знайомі виїжджали через Грузію, потім на Польщу, шукали долі, їхали в нікуди. І якщо бажання виїхати виринало, то після цих історій — зменшувалось. Думав, що краще сидіти тихенько вдома. Краще так, ніж ти цілеспрямовано себе підстаиш на якомусь блокпості, а потім просто зникнеш у лісопосадці і ніхто не знатиме, де тебе зарили в землю. І такі «ігри розуму» постійно. Один день ти збираєш чемодани, документи, шукаєш як, куди, з ким їхати. А потім читаєш чергову страшну історію — і все. 

— І так тривало до 11 листопада, коли звільнили Херсон?

— Мабуть, довше, тому що усвідомлення того, що вже все відбулося, що Україна повернулася, не приходило довго. Та й доволі тяжкий фізично був той місяць із початку листопада і до середини грудня. Довго не було зв’язку, електрики, опалення, бо росіяни зруйнували комунікації під час відступу. Це був місяць виживання: кожного дня я займався носінням води з Дніпра, зарядкою гаджетів, думав, як зігрітися. 

Але в мене була і залишається бабуся, якій 80 із гаком років. Я б її не потягнув через ці блокпости. А залишити я її не міг. І до сьогоднішнього дня не можу.

— Але з’явилася змога вільно виїхати без російських блокпостів, потягом до Києва, наприклад.

— Коли з’явилася ця можливість, то я вже думав: якщо ми пережили те, що пережили, чому ми маємо зараз тікати? Така злість з’явилася: ми вдома, це мій дім. Куди мені тікати? Так — обстріли, так — потенційна небезпека загинути під завалами вночі у своєму ліжку. Зрештою, я живу за 600 метрів від Дніпра і щоночі все це чую: район обстрілюють часто. Але обставини все ті ж, вони нікуди не зникли. Умови, фактори, які впливали на моє рішення залишитися, загалом також не зникли.

Ми відновили роботу організації. Багато людей поїхало, багато людей звільнилося. Є велика проблема в Херсоні взагалі знайти людей і працевлаштувати їх офіційно. Багато людей хочуть працювати лише в дистанційному форматі. Але є така специфіка роботи, де ми можемо на якісь поступки піти, а є період підготовки до тестування. І тоді потрібно очно працювати, виїжджати в Миколаївську область на пункти проведення, проводити семінари, тренінги. Бути на місці.

Ще є такий момент. Херсонську область доволі швидко окупували. І ми не знаємо, скільки загинуло бійців, які захищали нас у перші дні вторгнення. Ми знаємо лише окремі випадки, такі як історія тероборонівців із Бузкового парку, історія танкістів з 59 бригади, які проривалися з оточення на Антонівському мосту, історію бійця, який підірвав себе на генічеському мосту… А скільки загинуло хлопців у полях між Херсоном і Миколаєвом або на півночі області під час звільнення правобережжя? Скільки тисяч? І виходить, що люди гинули, щоб звільнити Херсон, херсонців, щоб повернути нас в Україну. А ми зберемо чемодани і просто  поїдемо?

Багато активістів, різних проукраїнських діячів виїхали з окупації в перші місяці. Але ті, хто тоді залишилися, — це не сепаратисти, не проросійськи налаштовані. Часто це люди, які в силу певних обставин просто не могли виїхати. В кожного своя історія. 

— Як ти ставився тоді і зараз до людей, які виїхали? Що ти думав про них?

— Тут є два погляди, які могли змішуватися в одній голові: раціональний та емоційний. Коли ти не міг виїхати в силу певних обмежень, а хтось поїхав у кращі умови, це іноді зачіпало. Кожен переживав цю історію сам. Хоча ми також бачили, як і де поневірялися наші українці по світу, в яких умовах вони жили. Як сподівалися, що їх прийме умовна Німеччина, а доводилося жити в холодних наметових містечках із дітьми, які хворіли від того холоду. Така собі доля переселенця. 

З іншого боку, з позиції здорового глузду ти розумієш, що ті, хто виїхав першими, мабуть, правильно вчинили. Ми не знаємо, як далі повернеться ця війна. Ми не знаємо подальшої долі України і Херсона. Можливо, відбудеться щось таке, що нам рано чи пізно доведеться звідси тікати. А ті, хто виїхав першими, вже знайшли себе, роботу, житло. Людина, яка рухається вперед попри обставини, мабуть, швидше адаптується. І в неї більше можливостей чогось досягти, жити далі попри війну. Тому що в Херсоні, попри працюючі магазини і кав’ярні, доволі складно говорити, що люди живуть повноцінним життям. Ми живемо під постійними обстрілами і намагаємось вдавати, що все гаразд. 

— Чи часто тебе питають, чому не виїжджаєш?

— Чесно? Не питають. От ніхто не питає, а я навіть не знаю, що відповісти, якби питали. Чому ви живете в Києві? Чому ви живете в Одесі, Харкові, Дніпрі? Чому ви не виїжджаєте? Всюди прилітає, навіть у Львові і в Хмельницькому. Якщо ми всі зберемося дружно і поїдемо з України, тому що скрізь небезпечно, то навіщо тоді вся ця війна? Навіщо боротися? 

— Як ти морально витримуєш щоденні обстріли?

— Людина звикає до всього. Звичайно, коли прилітає десь ближче, це не може минатися просто так. Можливо, це до того моменту, поки по тобі не прилетіло. Коли прилетить, мабуть, буду по-іншому якось реагувати на всі ці речі. 

— Ти міг би знайти собі житло, оплатити його, жити в Києві, наприклад?

— В мене безліч друзів і знайомих. В нас в Україні 9 регіональних центрів оцінювання якості освіти. Це і східні, і західні регіони. І всі, хто мав таку можливість — Дніпро, Вінниця, Івано-Франківськ, Львів, — усі запрошували. Обіцяють допомогти, влаштувати. Писали і під час окупації, і зараз: якщо зберешся з думками, ми тобі допоможемо, проблем немає. Ну, але поки що я, мабуть, не зібрався з думками.

— Але ти виїжджаєш періодично в Одесу чи Миколаїв на кілька днів?

— Так, майже кожного тижня я виїжджаю в Миколаїв для організації проведення тестувань. Поліціянти і працівники Служби безпеки вже знають мене, деякі навіть документи не перевіряють на блокпостах. В Одесі був. До Києва ще після звільнення не їздив. 

— Тебе не тригерить оте життя, що там відбувається?

— Просто людям по-доброму, щиро заздриш. Тільки психологічно важко повертатись.

Бо ти розумієш, у які умови повертаєшся. Оцей перехідний період — день-два, коли виїхав з Херсона, і день-два, коли повернувся, — буває складно налаштуватися на іншу атмосферу. 

Емоційно воно зачіпає перші дні, потім звикаєш і даєш собі пояснення, чому це так. 

Під час окупації було багато часу подумати і почитати книжки. Знаєш, оті книжки, які лежать роками на полицях, які привозиш із поїздок. Їх багато, а часу все нема. То у 2022 році, під час окупації, мав час почитати філософські праці, зацікавився напрямком стоїцизму. І десь воно допомагає знайти для себе відповіді і пояснення багатьом речам, про які ми говоримо і які довелося пережити. 

— Чи не бракує тобі культурного життя або розваг, які це було до війни: піти в кіно, на футбол, на концерт? Як відпочиваєш загалом?

— Звичайно, бракує всього, що може дати людині сучасна цивілізація. Бракує звичного оточення, друзів, нормального відпочинку, кінотеатрів, театрів. Але, мені здається, зараз не час для цього. Принаймні тут. Поки тепло, є можливість виходити на свіже повітря. Взимку з цим важче і фізично, і психологічно. День короткий, холодно, обстріли. Сильно не погуляєш. А зараз бракує часу на сон, тому що роботи багато, а людей немає. 

— Яка ситуація зараз зі складанням національного мультипредметного тесту на Херсонщині? Чи багато дітей із Херсонщини зареєструвалися? 

— Зараз зареєстровано близько семи тисяч учасників, які будуть складати тестування в Миколаївській області. Серед них є певна кількість випускників із Херсонської області. Це діти, чиї заклади проводили дистанційну підготовку. Учасник тестування з Херсонщини може перебувати в будь-якій частині світу і зареєструватись для складання тесту. Виявити окремо, хто з них із Херсонської області, хто з Миколаївської, ми не можемо, бо вони обирали лише місце складання. 

Також наказом Українського центру оцінювання якості освіти нам оперативно підпорядкували 17 пунктів тестування за кордоном. Азербайджан, Грузія, Данія, Естонія, Латвія, Литва, Люксембург, Норвегія, Фінляндія, Португалія, Канада, США і Португалія. Це заклади на базі шкіл та університетів. Ми шукаємо персонал, навчаємо його і дистанційно організовуємо проведення тестування. Закордоном зареєструвалися близько трьох тисяч учасників. Сесії вже розпочалися, набирають обертів. 

— Що робити випускникам на окупованих територіях? Чи відомо, яка там зараз ситуація? 

— Важке питання. Складно там перебувати, ще складніше навчатись. Надзвичайно складно вступити до закладу вищої освіти з окупованих територій. Є механізми, передбачені Міністерством освіти і науки: екстернатна форма навчання в закладі України, дистанційне навчання, міжнародна українська школа, яка дистанційно навчає дітей, які або покинули межі України, або ж перебувають на окупованій території. Звісно, якщо є технічна можливість навчатись і ніхто цьому не заважає, скажімо так. А ми знаємо, що окупанти постійно заважають дітям вчитися в українських школах, тиснучи на батьків і учнів.  

Щоб складати національний мультипредметний тест, у будь-якому разі потрібно особисто бути у пункті тестування. Тому це складний процес. Хоча у нас є такі учасники, які зараз в окупованому Криму або на території Росії, однак зареєструвалися для складання тесту в Грузії.