Над хірургічним відділенням Білозерської лікарні немає даху, його заміняє брезент. Корпуси лікарні постраждали від обстрілів, над територією кружляють ворожі дрони. Медичний транспорт став мішенню для атак… Проте лікарня продовжує функціонувати.
Тут надають медичну допомогу та проводять операції під звуки вибухів, постійно поглядаючи в небо та шукаючи способи забезпечити стабільну роботу закладу.
Серед тих, хто бореться за функціонування лікарні, — хірургиня та директорка закладу Наталія Гринчук. Вона народилась у Білозерці, де минули її дитячі роки, а після навчання повернулася до рідного міста.
Навіть на початку війни, коли багато людей прагнули виїхати, Наталія не ставила за мету втекти. Її бажання залишатися вдома було непохитним.
Дівчинка, що захоплювалася малюванням
У дитинстві Наталія зростала в великій і люблячій родині. Батько працював далекобійником, а мати — у районній бібліотеці.
Її дитинство було наповнене простими, але дорогими спогадами: поїздками на море, походами до лісу, футболом із друзями, активним відпочинком у наметах. Особливо запам’яталась поїздка до Хмельниччини до бабусі.
– Там був дивовижний ліс. Я була ще маленькою, але пам’ятаю його досі. Він справив на мене велике враження, – згадує Наталія.
Ще в дитинстві вона загорілася захопленням малюванням, а також полюбляла вишивати. Наталія зберігає вдома колекцію іграшок із “Кіндер-сюрпризів”, які їй купувала бабуся. Тоді здавалося, що ці моменти триватимуть вічно.
Спочатку Наталія хотіла стати медсестрою, згодом — поліцейською. Навіть подавала документи на фізико-математичний факультет, але зрештою обрала медицину.
“Дідусь вірив у мене найбільше!”
Найскладнішого пацієнта в її кар’єрі хірургиня пам’ятає не через важкість операції. Це був її дідусь, який разом із бабусею став опорою в її дитинстві. З ними пов’язані найтепліші спогади.
Перед вторгненням дідусь тяжко захворів, і Наталія намагалася врятувати його в обласній лікарні, навіть була надія на одужання.
– Після операції, яку я провела, він помер від ускладнень, спричинених COVID-19… Я ніколи не забуду ті жахливі дні, коли світ розділився на “до” і “після”, — розповідає лікарка.
А далі на них чекало нове випробування — війна.
П’ять хвилин до роботи
Після закінчення школи Наталія вступила до Херсонського медичного коледжу, який закінчила з відзнакою. Потім навчалася в Запорізькому державному медичному університеті та проходила інтернатуру в обласній лікарні.
Навчання вимагало великої самовіддачі, адже медична освіта потребує поглибленого засвоєння інформації, безсонних ночей і постійного навчання.
– Я могла заснути в будь-якому місці: у маршрутці, у черзі, на лавці, – сміється Наталія.
На той час вона навіть розглядала можливість стати патологоанатомом, але після практики зрозуміла, що її місце в хірургії. Працювати планувала в Білозерці.
– Бо дім поруч. П’ять хвилин — і ти на роботі.
На початку повномасштабної війни Наталія сама прийшла до лікарні пропонувати свою допомогу. Спочатку їй сказали, що роботи немає, але згодом зателефонували.
12 квітня 2022 року став для неї першим робочим днем у Білозерській лікарні.
Перша ампутація
Ніхто не був готовий до викликів, які принесла війна. До лікарні почали привозити поранених цивільних з різних населених пунктів громади. Багато з них мали мінно-вибухові травми.
– Спочатку ми навіть не знали, як лікувати такі поранення, — розповідає Наталія.
Саме в ті часи молода лікарка виконала свою першу ампутацію. У пораненого пацієнта була екстрена ситуація, і вона разом із санітаркою рятувала життя.
– Це я запам’ятаю назавжди!
Так почався її шлях хірургині під час війни.
“Лікарю, працюйте. Я подивлюся”
Не один тривожний спогад пов’язаний із окупацією. Наталія, працюючи в кабінеті, отримала візит від російського військового, який наказав їй продовжувати працювати.
– Робіть, доктор, я подивлюся, — сказав він.
Серед ночі вбігла медсестра, повідомивши про термінову ситуацію.
– Терміново! Пацієнтці погано!
Наталія кинулася до палати, там колеги придумали, як врятувати її від військового: пацієнтка ухилялася, кажучи, що симулює.
– Я симулюю. У вас усе нормально?
Лише повернувшись до кімнати, Наталія дізналася, що військовий вже пішов. Пізніше лікарка вивозила свою родину через Крим. На блокпосту окупанти запитали:
– Доктор, куди їдете?
Тоді вона зрозуміла, що російські військові стежать за місцевими. На щастя, лікарка встигла втекти.
Наталія перечекала кілька днів у Херсоні, поки окупанти залишали правобережжя Херсонщини. За час війни таких історій назбиралося чимало. Але кожна залишила по собі страх.
Жінку врятувала монета
Наталія лікувала сотні пацієнтів, кожного пам’ятає по-своєму. Особливо запам’яталася історія родини, яка намагалася проїхати через окуповану територію. Чоловіка, який отримав важке поранення, лікарі врятувати не змогли, а жінка дивом вижила завдяки монеті у гаманці.
Найстрашніша ніч
Більше пів року тому російський снаряд влучив у сусідній будинок Наталії. Чоловік, який намагався перекрити пошкоджені комунікації, зазнав повторного удару. Його дружина зателефонувала лікарці.
– Це був момент справжнього страху, – зізнається вона.
Наталія вибігла на допомогу, незважаючи на небезпеку. Чоловіка вдалося врятувати, але пізніше в лікарні його не врятували.
– Я знала, що зробила все можливе, але залишалось відчуття, що могла б зробити більше…
“Ми надаємо допомогу, а над нами висить дрон”
Сьогодні Білозерська лікарня працює на межі своїх можливостей. В лікарні працюують всього дев’ять лікарів, з яких лише двоє — хірурги — Наталія та її колега, якому вже 74 роки.
Лікарня терміново потребує травматолога, щоб уникнути переведення пацієнтів до Херсона. Всі корпуси медзакладу пошкоджені, а над хірургічним відділенням знову немає даху.
Дрони особливо полюють за медичним транспортом. Коли одну з машин атакував дрон, врятувати людей вдалося лише завдяки швидкій реакції водія.
– Ще нещодавно на наших машинах красувалися червоні хрести з написом “Медична допомога”. Але й це не рятує нас від атак.
У команді важливий кожен
Попри ризики, частина медиків продовжує добиратися до роботи з Херсона та Миколаєва.
– Я зараз живу й у Білозерці, і в Херсоні. Мої колеги залишилися, бо це теж їхній дім. Я вдячна всім за їхню колосальну працю.
Наталія підкреслює, що в лікарні немає одного найважливішого працівника — важливі всі. Саме це дозволяє закладу залишатися на плаву.
Після війни…
Говорячи про майбутнє, Наталія розповідає не лише про медицину, але й про мрію відкрити притулок для тварин, оскільки багато безпритульних чекають на допомогу.
– Якби я мала можливість, обов’язково відкрила б притулок для тварин.
Наталія говорить про дім з особливою теплотою:
– Заходячи до нього, відчуваєш спокій, затишок. Навіть у ці тривожні часи!
Білозерка пережила численні випробування, але Наталія вірить, що все відновиться, адже від лікарні залежить майбутнє громади.
– Якщо не буде лікарні, громада зменшиться, люди поїдуть.
Слухаючи Наталію, розумієш, чому вона залишилася в Білозерці. Вона — лікарка, що рятує людей в умовах війни, і все ще бачить майбутнє там, де щодня нагадують про себе небезпеки.
