Мешканці Херсонщини, які через війну з Росією вимушені були залишити свої домівки, намагаються будувати нове життя в інших регіонах України.
Анна, матір двох дітей з Дніпровського, до вторгнення Росії жила щасливо. Вона працювала психологинею в обласній службі зайнятості, насолоджувалася успіхами дітей і гармонійним сімейним життям у своєму великому будинку.
“Щось було у повітрі ще взимку 2022 року. Але уявити, що війна буде такою тривалою і масштабною, ми не могли. 24 лютого, коли побачили дим над Чорнобаївкою і почули обстріли, я запанікувала, як і всі. Хотіла негайно виїжджати з родиною. Проте повідомлення у соцмережах про загиблих під час виїзду нас зупинили: вирішили залишатися в підвалі”, – розповідає Анна.
Анна зіштовхнулася з численними випробуваннями. Окупанти забирали її чоловіка, але, на щастя, згодом відпустили. Після цього родина вирішила залишити окуповану територію. У квітні 2022 року вони евакуювалися на Хмельниччину, де залишилася стара хата батьків чоловіка.
“Було нелегко покидати свій дім. Проїхали близько 80 російських блокпостів, але дісталися Хмельниччини. Тут жили певний час, хоча особливих умов у будинку не було і приміщення було маленьким. Згодом ми переїхали до Ірпеня, де нам допомогли знайти квартиру родичі”, – розповідає Анна.
Місто Ірпінь дуже сподобалося родині. Попри те, що місто було під обстрілами, зараз тут мало що нагадує про війну.
“Ірпінь – це справжній “культурний ліс”, тут багато дерев та краси. Мої батьки після Чорнобильської катастрофи переїхали на Південь, до Дніпровського, і будували наш будинок весь цей час. Тепер я опинилася тут, у Ірпені”, – говорить Анна.
Одразу після приїзду Анна віддала доньку до місцевої школи, а чоловік знайшов роботу. Сама жінка була без роботи рік, оскільки варіантів працевлаштування не було багато.
“Можливо, мене не брали, бо я ВПО (внутрішньо переміщена особа). Але потім я знову працювала в Херсонському центрі зайнятості. Допомогу ВПО ми раніше отримували, зараз – ні, але якось справляємося. В Ірпені до переселенців ставляться добре, адже місцеві жителі самі пережили жахіття війни”, – говорить Анна.
Кілька тижнів тому дім Анни в Дніпровському було серйозно пошкоджено через російські обстріли. Чи повернеться родина на Херсонщину – наразі невідомо. Вони щасливі на Київщині, але не забувають про Дніпровське та Білозерку, де перебувають їхні рідні.
“Мої батьки переїхали до сестри в Білозерку тільки після сильних обстрілів. Тепер тут і батьки чоловіка, які переїхали на Хмельниччину. Всі ми повертаємося до коренів”, – ділиться жінка.
Анна отримала велику психологічну допомогу в Ірпінському просторі для жінок та дівчат “Вільна”. Там вона також проводила тренінги як психолог.
“Мені дуже подобається Ірпінь, відчуваю себе тут затишно. Донька вчиться у школі, син навчається за кордоном. Наразі не думаю, що готова повернутися додому до Дніпровського – це занадто небезпечно. Але мрію про те, щоб війна закінчилася, ми вижили і відновили свій будинок”, – сподівається Анна.
