У студентські роки ми з одногрупниками часто проводили вересень на помідорних полях біля Станіслава. Місцеві скелі завжди приваблювали молодь з Херсона. До них треба було йти степом, а потім спуститися до теплого лиману.
З часом туристичні фірми з усієї країни почали возити сюди екскурсії, називаючи місце «Станіславськими горами», «Гранд-Каньйоном», «Місцями щасливих людей». Але місцеві жителі ласкаво звуть ці скелі «Скельками» та «Балками Байдихи».
Микола Степанович Петренко, житель Станіслава, усе своє життя прожив у цьому місці. Він довго працював у Станіславській музичній школі та захоплювався краєзнавством. Його пристрасть до вивчення рідного краю спонукала його відкрити маловідомі факти та таємниці історії.
«І дід мій, і батько, і я жили тут, ми, як-то кажуть, “корінні”. Проте через окупацію я з родиною виїхав до Вінниці, хоча тягне додому. Вірю, що зможу повернутися до рідної хати, до села, до земляків», — ділиться Петренко.
Незважаючи на переїзд, Микола продовжує займатися краєзнавчими дослідженнями, що викликає резонанс у соціальних мережах.
«Я ще того, повоєнного покоління, коли й підручників у школах не вистачало, а основою процесу навчання було слово вчителя. От я мав надзвичайного вчителя історії, який прекрасно розповідав про давнину, це мене завжди цікавило. На другому поверсі будинку культури у нас працював чималенький музей історії села. Пізніше його перевели до школи, він теж був для мене бажаним “об’єктом”», — згадує Микола Степанович.
Одна з останніх краєзнавчих оповідок пана Миколи присвячена станіславській глині, що має унікальні лікувальні властивості.
«Наші “Скельки” — багатошаровий пиріг із різних порід. Проте глина чудодійна. Наприклад, вона лікує артрит. Літом потрібно робити компреси з глини для профілактики артриту, тоді взимку суглоби не крутитимуться», — розповідає Петренко.
Микола Степанович також досліджував функціонування цегельного цеху у XX столітті, що знаходився на найвищій скелі Дніпро-Бузького лиману.
«Ми виготовляли (разом з однокласниками) цеглу “сирець” без обпалювання. З такої цегли побудовано багато будинків для переселенців. Сирцева цегла використовувалася для внутрішніх стін, а обпалена — для плит та камінів», — згадує краєзнавець.
Микола Петренко також згадує про свою землячку Раїсу Яківну Яник, вчительку хімії, яка разом із матір’ю виготовляла якісну сирцеву цеглу зі своєю особливою технологією, що робила її вироби надійними.
«Цеглу виготовляли та сушили на вулиці. Тепер її зразки можна знайти в старих будинках, побудованих на початку 50-х років. Її ефективно використовували для печей і плит», — розповідає Петренко.
«Раніше у кожному дворі на півдні України була кабиця (відкрита літня піч), зараз їх майже не залишилося. Дитинство на лежанці, печі чи під грубкою приносило живе, лагідне тепло», — згадує він.
Жителі Широкої Балки теж пам’ятають про місцеве виробництво цегли та черепиці, що підтверджують фотографії Сергія Корнієнка.
Усі публікації Миколи Петренка у Facebook активно коментують місцеві жителі, додаючи свої спогади про дитинство.
«Оту цеглу з червоної глини (брали за Золотим мисом) і соломи в селі називають “калиба”. Для стін хати ставили дерев’яні щити поверх фундаменту, а всередину між ними клали “вальки”. Так мої батьки та інші будували хати, завдяки допомозі односельців. І ці хати — екологічно чисті», — написала у Facebook Любов Мелехова.
