Олександр Голобородько – журналіст з Херсона, краєзнавець та фотохудожник. Він народився у Станіславі, а натхнення черпає з краси Дніпровсько-Бузького лиману.
“Голобородько і Лиман – нерозлучні!” – з ухвалою жартували його друзі, переглядаючи фотографії митця.
Однак, повномасштабна війна розлучила Олександра з його рідними краями. Наразі він разом із дружиною Наталією проживає у Німеччині.
Протягом своєї кар’єри журналіста, він вів багаторічну практику, висвітлюючи діяльність талановитих людей з свого краю, при цьому уникаючи публічності.
Нам вдалося зв’язатися з цим закоханим у рідний край митцем. Наша розмова виявилася надзвичайно цікавою та змістовною.
“У мені боролися дві стихії – творча і технічна. Здається, журналістика перемогла!”
Олександр Голобородько, здавалося, був призначений для творчої роботи з самого дитинства. Він зростав у родині педагогів, де батько, Костянтин Йосипович, був Заслуженим учителем України і диригував місцевою школою, яка нині носить його ім’я. Мати, Антоніна Гаврилівна, викладала українську мову та літературу і також була активною у місцевому театрі. Батьки формували у своїх трьох синів любов до освіти та мистецтва.
З молодшого віку Олександр мав ще одного кумира – свого класного керівника, вчителя фізики Анатолія Михайловича Келіна, який захопив хлопця радіотехнікою.
“Я міг обрати шлях філолога, як мої брати, але Келін та вчителька фізики Ганна Панасівна Божко зацікавили мене технічними науками. Отже, я вступив на фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету. Проте згодом журналістика таки закралася в моє життя,” – розповідає Олександр Костянтинович.
Ще під час навчання у університеті він почав співпрацювати з Дніпропетровським телерадіокомітетом, а згодом активно публікувався у газеті під час військової служби. Далі його життя пов’язалося з обласною газетою “Наддніпрянська правда”. Він розпочинав свою кар’єру як стажист, коректор, а згодом став кореспондентом та завідувачем відділу. На різних етапах своєї кар’єри він отримував підтримку від своїх братів, досвідчених журналістів Юрія та Владислава, а також від колег у “Наддніпрянці”.
У Херсоні він не лише віднайшов своє призначення, але й зустрів свою дружину Наталію Андріївну, яка за освітою є інженером-економістом і працювала на Херсонському бавовняному комбінаті.
“Наталя також має технічну і гуманітарну складову. Вона любить літературу, музику та мистецтво. Є моєю першою читачкою і редактором моїх текстів. Разом ми відвідували різноманітні культурні події та задумували нові проекти,” – ділиться Олександр.
“З газетою “Дачник” я відправляв читачам виноградні саджанці, вирощені власноруч.”
Тематика його журналістських публікацій охоплює історію рідного краю, збереження культурної спадщини та біографії впливових земляків. Олександр також активно займається екологічними дослідженнями та садівництвом.
Важливою частиною його кар’єри стало створення інформаційного додатку до газети “Наддніпрянська правда” під назвою “Дачник”. Після менш ніж кількох років існування, “Дачник” набув популярності по всій Україні, ставши всеукраїнським та міжнародним виданням, яке Олександр редагував більше двадцяти років.
“Це був час захоплення любительським садівництвом. Я налагодив зв’язки з практиками у цій галузі, які стали консультантами та авторами “Дачника”. Нашу газету читали не лише в Україні, а також у Прибалтиці, Молдові, Грузії, Польщі,” – розповідає Олександр.
З розвитком інформаційних технологій видання вийшло в інтернет, але Олександр почав все більше цікавитися краєзнавством та фотографією.
“Герої моїх нарисів – дивовижні люди.”
Не менше задоволення він отримує від спілкування з видатними земляками. Написані ним нариси публікувалися в онлайн-виданнях, а пізніше увійшли до його книги “Живильні промені”, присвяченої дружині.
“У книзі я зібрав 17 унікальних історій про людей з освіти, мистецтва і науки,” – відзначає Олександр.
У вільний час зі своєю дружиною вони відвідували концерти та культурні заходи в Херсоні, а також мали особливе захоплення – споглядання станіславських світанків.
“Але війна змусила нас залишити рідний дім,” – з жалем говорить Олександр Голобородько.
“Мрію про фотовиставку у Мюнхені!”
Олександр згадує, як залишив у рідному місті шматок свого життя – комп’ютер з фотоархівами та фотоапарати. Батьківська хата у Станіславі також чекає на своїх господарів.
“7 квітня 2022 року ми виїхали з Херсона. Донька з родиною залишила Ірпінь у самому початку війни. Спочатку нам було страшно, але згодом, спостерігаючи за обшуками та переслідуваннями журналістів, ми зрозуміли, що час виїжджати. Спочатку ми потрапили до Польщі, а з травня перебралися до Німеччини. У Мюнхені я почуваюся краще, спілкуюсь з українською громадою і активніше займаюся фотографією,” – ділися він.
Олександр описує свій рідний Станіслав як “столицю світанків”, де зафіксував численні моменти сходу сонця і красу природи.
До війни Олександр часто фотографував світанки, і тепер, в Мюнхені, він мріє влаштувати фотовиставку під назвою “Замінована краса”, адже його рідні береги залишились під загрозою.
Також він активно веде свої мюнхенські фотоальбоми у Фейсбуці, зокрема один з них під назвою “Український Мюнхен”.
“Я продовжую фотографувати світанки тут, у Мюнхені. Вони мають свою унікальність, і я дізнався більше про пейзажі й архітектуру цього чудового міста,” – додав Олександр.
У свої 76 років він активно слідкує за подіями у Херсоні та Станіславі, бере участь у культурних заходах та вивчає нові аспекти Мюнхена, продовжуючи з радістю фіксувати яскраві миті. Він зізнається: дуже прагне повернутися додому.
