11 листопада минає два роки з моменту, коли після 256 днів окупації Збройні Сили України повернули контроль над Херсоном та частиною області.
Протягом восьми з половиною місяців громади Херсонщини піддавалися агресії та терору з боку окупантів.
Те, що довелося пережити місцевим жителям — терор, затримання та тортури — важко описати й уявити.
Попри всі труднощі, мешканці Херсонщини не здалися. З перших днів окупації вони організовували акції протесту, блокували ворожу техніку та сміливо висловлювали своє незадоволення «руськими порядками», передаючи важливу інформацію для українських сил оборони.
Світ має знати про героїзм цих людей. Їх опір навряд чи залишиться непоміченим у майбутніх підручниках історії.
Однак через побоювання за безпеку цих сміливих мешканців ми не можемо розкривати їхні справжні імена чи називати населені пункти.
Кореспонденти Білозерка.Інфо зустрілися зі свідками подій у одному зі старостатів звільненої громади Херсонщини.
Розповіді вражають.
Староста Валентина Василівна (ім’я змінене з міркувань безпеки) керує чотирма селами. Всі вони зазнали окупації. Ось що пригадує жінка:
– У березні російські військові періодично відвідували наше село, залякували населення, перевіряли документи й шукали учасників АТО. Одного разу прибуло вісім розвідників, які вимагали наш автобус, погрожували ФСБ. Потім намагалися налаштувати нас на співпрацю. Я проривалася як могла, запевняла їх, що вже не працюю, бо втомилася від організаторської діяльності.
Навколо постійно лунали вибухи, а колони ворожої техніки проїжджали селом.
Ми одразу створили місцеву тероборонну групу, щоб слідкувати за порядком та запобігти мародерству.
На шляху до сусіднього села ми знайшли дві підбиті БМП. Наші хлопці забрали з них зброю, а потім мій син перебудував конструкції на БМП, щоб вивезти їх до кормокухні поблизу нашої ферми.
Коли син працював із технікою, він випадково загубив обручку, яка знайшлася тільки після звільнення, завдяки військовим із металошукачем. Тепер ця обручка стала безцінною для моїх дітей!
Ми звернулися до волонтерів через священика і вивезли рашистські трофеї на Миколаїв.
Через три дні російські солдати прийшли до нас додому. Мій чоловік відкрив двері. «Де твоя жінка?» — запитали вони. Він спробував поговорити, але один із них націлив автомат на його живіт і сказав, що інакше йому доведеться «збирати кошенят по дворі».
Я вийшла на двір із сином та внучкою: «Що вам потрібно?» — спитала.
Вони стверджували, що «добрі люди» сказали їм, що на нашій фермі є БМП.
Я серйозно хвилювалася, але сміялася: «Хто про це говорив, той і шукайте!»
Потім вони поїхали на ферму, але нічого не знайшли, оскільки ми приховали сліди під сіном.
21 квітня я вирішила, що треба терміново покидати село, адже приходили нові загрози.
На початку війни ми активно допомагали нашим військовим, які виходили з Лівобережжя.
Священик організовував їх переправку, а ми з помічницею Аллою на бусі вивозили їх до родичів.
В той момент зрозуміла, що якщо залишуся, то ризикую бути розстріляною. Найбільше боялася за своїх близьких.
Алла залишилася в окупації, допомагала людям, возила воду та хліб. Я без неї б не впоралася! Вдячна всім, хто підтримував та допомагав.
Коли ми виїжджали, Бог милував. Дорогою наша машина не піддалася обстрілу, хоча поруч стояло безліч згорілих авто. Ми пройшли через безліч блокпостів. Можливо, допомогло те, що я російського походження, а мої батьки з Брянщини.
Це був останній день, коли цей шлях був відкритий. Пам’ятаю, ми вже їхали сірою зоною, коли мені подзвонила сусідка й сказала, що ФСБ ламає двері нашого дому.
На фермі залишався наш помічник. Росіяни не знайшли нічого, але забрали двох свиней.
Ще одного фермера жорстоко побили, і він незабаром помер.
Коли ми досягли українського блокпосту, я відчула велику радість і не могла стримати сліз.
Ми повернулися до рідного дому одразу після деокупації Херсонщини. Невимовне щастя від рідного повітря! Воно стало іншим, сповненим волі та надії на перемогу.
В нашому старостаті живуть неймовірні люди: щоб не допомагати окупантам, місцевий стоматолог розібрав своє обладнання і заховав. Інша родина партизанила протягом всього часу окупації, збирала та передавала координати ворога ЗСУ, розміновувала поля, вірячи – наші вже близько!
Спілкувалася Ірина Квітка
