Село Правдине Білозерської громади протягом усієї окупації залишалося в епіцентрі бойових дій. Це місце, яке сильно постраждало від повномасштабної війни.
Місцевим жителям, які опинилися під контролем ворога в 2022 році, довелося пережити жахливі моменти: терор, тортури, обшуки, страти.
Територія, що колись була домівкою для трудолюбивих сімей, з розлогими полями та щедрими садами, перетворилася на безліч руїн. Кожен камінь тут несе в собі болісну історію. Проте найстрашніше – це не лише руйнування, а й те, що самі мешканці Правдиного стали мішенями для ворога, який, зазнавши поразки від Збройних Сил України, вивержував свою агресію на невинних людей.
На лінії вогню окупанти безжально розстрілювали мирних жителів.
У цей жахливий час у Правдиному залишалися також і сміливі люди, які, наражаючи свої життя і життя рідних на небезпеку, боролися проти ворога та підтримували ЗСУ.
Завдяки їхній мужності не згасала надія, і село вистояло, дождавшись звільнення, а тепер починає відновлюватися.
Журналісти Білозерка.інфо поговорили з місцевими жителями, щоб дізнатися про їхні переживання під час окупації та про те, що відбувається в Правдиному зараз. Слухаючи їхні розповіді, відчуваєш мурашки по шкірі та тяжке тремтіння в серці. Світ мусить знати правду, і ми ділимося цими історіями.
Анатолій Сікоза: «Я у Правдиному жив, живу і жити буду!»
Анатолій Іванович Сікоза народився і виріс у Правдиному. Тут він побудував сім’ю, виростив доньку, займався господарством.
Як завзятий мисливець і єгер, Анатолій, як і багато односельців, жив щасливим життям, але агресія Росії зруйнувала всі їхні плани й мрії.
«Пам’ятаю, як сказав кумові: велика біда насувається. Це було за кілька днів до війни. Потім приїхали їхні розвідники. На початку ми не знали, що вони вороги, але незабаром зрозуміли: окупанти швидко окопалися на відстані 150 метрів від нашого дому,» – згадує Анатолій.
Анатолій організував групу з місцевих чоловіків для самооборони. Вони намагалися підтримувати порядок та протистояти мародерам. Але після загибелі територіальної оборони в Херсоні вирішив розпустити групу й продовжив допомагати ЗСУ.
Його донька Наталія виїхала на початку війни, спочатку до родичів у Новотягинку, потім до Одеси.
Пара Сікоз вирішила залишитися в рідному селі, яке стало полем бою та піддавалося обстрілу з усіх сторін.
«Перший обстріл прилетів по даху, знищив комору та кухню. Але це нічого, руки є – відбудуємо. Найстрашніше, коли почали вбивати людей…», – ділиться Анатолій, згадуючи про загиблого на мотоциклі, що став жертвою вогню.
«У нашому селі була бригада охоронців сільськогосподарської техніки. Ми просили їх виїхати, але вони залишалися, сподіваючись, що біда їх омине. Один із них став зрадником і почав співпрацювати з окупантами,» – продовжує Анатолій.
Він розповідає про день, коли смертельний вибух забрав життя охоронців, які мали жахливі вбивства.
«Коли дим розвіявся, ми знайшли тіла у жахливому стані. Ми хотіли їх поховати, але нас прогнали під обстрілами. Тіла пролежали на сонці більше місяця,» – пригадує чоловік.
Після обстрілів в дім Сікозів прийшли росіяни. Але Анатолій наважився боротися далі:
«Один з них сказав: «Зараз я прострелю ногу», а інший запитував про зброю. Мене добряче побили, але нічого не знайшли,» – розповідає він.
«Через чотири дні знову поцілили в наш дім. Я відчув, як уламки влучили, але найголовніше – знайти дружину. Я й не сподівався, але вона вийшла з-під завалів живою!»
Анатолій каже, що пережите навчило його не боятися ніяких труднощів у майбутньому.
Незважаючи на всі труднощі, він і його дружина повернулися до Правдиного, щоб відновити своє життя та допомогти ЗСУ, працюючи в бригаді з розмінування.
Їхня хата, хоч і вщент зруйнована, служить їм домом, а Анатолій продовжує підтримувати фронт, віддаючи військовим необхідні речі.
Сьогодні в селі поступово відновлюються комунікації, але мешканці згадують минулі жахіття, з надією дивлячись на майбутнє.
«Мої предки жили на цій землі, і я тут залишуся,» – стверджує Анатолій Сікоза.
Надія Манзіроха: «Вони дуже хотіли вигнати нас зі власного дому!»
Надія Іванівна Манзіроха проживає в Правдиному з 1978 року. Жінка переїхала сюди з Рівненщини, де вийшла заміж за місцевого жителя.
У сім’ї народилися троє дітей, але з початком війни родина розпалася – діти виїхали до інших міст і країн.
«На початку війни відбувалися жахливі вибухи. Ми всьогодні бігали з підвалу в підвал. Нам довелося сховатися від обстрілів, поки діти переїхали за кордон,» – ділиться жінка.
Надія згадує про жахливий момент, коли її похресник, шукаючи родича, потрапив під обстріл. Вибух знищив їхні господарські будівлі, а сама родина ледь вижила.
«Усе відбувалося так швидко, коли 5 березня загинула наша невістка. Ми і не встигли нормально її поховати, робили це під вогнем,» – з глибоким сумом згадує Надія.
Окупанти безперешкодно вдиралися до їхніх домівок, знущалися над мешканцями, і жінка наводить жахливі приклади страждань, яких зазнавали люди.
«Вони думали, що вигнати нас із дому, але ми не піддавалися, хоч і жили в страху!» – наголошує Надія Манзіроха.
Сьогодні, коли Правдине звільнене, мешканці повертаються та намагаються відновити свої зруйновані домівки. Надії та її родині вдалося відремонтувати дах, але відновлення триває повільно.
Надія і її чоловік продовжують працювати на своїй землі, сподіваючись на краще майбутнє для України.
