Чому громадяни залишаються в окупації? Відповідь на це питання має безліч аспектів, оскільки кожна родина обирає свій шлях. Ось історія однієї з родин, що живе на тимчасово окупованій території Херсонщини.
Розповідь пані Євдокії, мешканки лівобережної частини області, входить до серії історій, зібраних Центром прав людини ZMINA в рамках дослідження про людей, які або жили, або продовжують жити під окупацією.
Варто згадати, що на сьогоднішній день у захоплених частинах України залишаються від 3,5 до 5 мільйонів наших громадян.
Пропонуємо ознайомитися з прямою мовою пані Євдокії.
«Спочатку люди не поспішали покидати свої домівки»
Мені 62 роки. Я проживаю в одному з сіл, що потрапило під окупацію на лівобережжі Херсонщини. Наш населений пункт російські війська захопили в перший день повномасштабного вторгнення, і раптом усе затихло.
Ми лише чули новини про жорстокі бої в Україні. Тому на початку люди не спішили залишати свої домівки, адже були висловлені запевнення, що війна буде короткою.
Але окупанти повернулися на початку квітня та почали встановлювати свою систему влади, повішення прапорів і здійснення порядків. Вони шукали тих, хто може бути незгодним з їхнім режимом. Тоді багато моїх сусідів виїхали, хоча й з надією швидко повернутися.
Моя донька з двома дітьми вирушила за кордон, а сестра покинула територію під контролем окупантів зі своєю родиною. Ми з чоловіком і молодшим сином залишилися вдома, разом із моїм 90-річним батьком, який сказав, що не покине рідну домівку. Він пережив війну у молодості і все життя тяжко працював. Я не могла залишити його на самоті у такому віці.
Син нещодавно одружився, але його теща тяжко хворіла. Коли жінка відмовилася їхати з батьком, згодом вона сама захворіла. Переїзд у такий стан був би надто важким для неї.
«Зараз радію, що ми з чоловіком пенсіонери»
Невдовзі ми дізналися, що невістка чекає дитину. Вагітність проходила важко, і медики порадили їй більше відпочивати. Два останні місяці вона провела в лікарні. Щоб потрапити в безпечну територію, нам треба було долати шлях через Крим, Росію, Білорусь і Польщу, або через Грузію.
Це майже тиждень важкої подорожі, з допитами та обшукaми на блокпостах. Існують випадки, коли люди, які намагалися виїхати, просто зникали безслідно.
Звільнення Херсона надихнуло нас всіх. Ми сподівалися, що незабаром повернемося до своїх територій. Але це не сталося.
Мій батько помер сім місяців тому, але тепер я потрібна своєму сину і його родині. Мому онукові лише 5 місяців, і він на штучному вигодовуванні. Малюк ще занадто малий для того, щоб здійснювати небезпечну подорож.
Мій син був учителем, навчав дітей цінувати Україну. Зараз він не може працювати, адже не готовий до співпраці з окупаційною владою і практично переховується.
Я чекаю, коли онук трохи підросте, сподіваюся, що родині сина вдасться покинути окупацію. Втім, є ризик, що його можуть забрати до війська. Він говорить, що в такому випадку готовий накласти на себе руки.
Раніше я б жалкувала про втрачені молоді роки, а зараз радію, що ми з чоловіком на пенсії. Все своє життя я пропрацювала в школі і не можу зрозуміти, як деякі вчителі співпрацюють з окупантами, нав’язуючи дітям неправдиву історію.
У моїй бібліотеці майже всі книги українських авторів. Я не можу їх приховати і не наважуюся знищити. Тому боятися кожного стуку у двері, адже українські книги можуть стати приводом для переслідування.
«Життя в окупації – це життя в пеклі, без майбутнього»
Часом ми практично не виходимо з дому – лише раз чи два на тиждень вирушаємо за продуктами до найближчого магазину. Ми відчуваємо себе замкненими у власних стінах. Існує небезпека зустріти окупантів, які можуть зупинити й перевірити документи.
Дехто у селі належить до тих, кому байдужа влада, якби не стріляли і було що їсти. Є й ті, хто підтримує окупантів. Але значна частина населення мріє про повернення України. Багато людей залишилися через стареньких батьків, хворих родичів, брак коштів або психологічні причини, адже покинути рідну землю – це ще один стрес.
Багато з літніх людей не мають змоги знайти роботу для забезпечення кульки для життя в іншому місті чи країні. Часто ті, хто намагався виїхати, поверталися назад до окупації, залишившись без нічого.
Я хочу, щоб усі знали: життя в окупації – це справжнє пекло, без жодної перспективи. Ми, хто народився тут, тепер відчуваємо себе безправними на своїй землі. Іноді просто не хочеться прокидатися, і повертатись в реальність, яка є жахливою. Усе, про що я вчила своїх учнів, тепер стало реальністю. Двадцять перше століття, центр Європи, а ми знову стикаємося з цими жахами.
Але ми живемо надією. Як сказав мій земляк: «Не всі патріоти можуть виїхати, має ж хтось зустрічати ЗСУ, коли нас звільнять!». Тому не думайте, що всі, хто залишилися на своїй землі – зрадники. Це далеко не так. Існують об’єктивні причини, які тримають нас тут.
Варто згадати, що на місце тих українців, які виїжджають, прибувають росіяни, які охоче оселяються на півдні України і пускають тут коріння.
Не знаю, чого очікувати в майбутньому. Чи вистачить сил терпіти цю окупацію. Але повинні триматися заради дітей і онуків, аби зберегти для них Україну.
