Єгора завжди з радістю зустрічали вдома його мама, сестра, бабуся, вітчим, а також улюблені домашні улюбленці. Кожен його повернення з небезпечних рейсів Херсонщиною ставав для сім’ї особливим моментом. Але 19 лютого 21-річний водій “Укрпошти” більше не повернувся…
Російський безпілотник влучив у кабіну вантажівки на останній точці маршруту – в Станіславі. Молодий чоловік отримав серйозні травми, уламок ударив його в голову. Операція, місяць у комі – і серце хлопця зупинилося. Втратила людина, яка була джерелом світла для своїх близьких та друзів.
Про життя невтомного оптиміста Єгора Істранова та трагедію, яку спричинила війна, розповідають його мама, Олександра Вікторівна, та заступник начальника служби транспорту АТ “Укрпошта” в Миколаївському і Херсонському регіонах, Олександр Вікторович Зарецький.
Місце підвалу замість дому
“Ми родом з Антонівки, але вже два роки живемо в іншому селі Херсонщини. Після звільнення нашого краю росіяни одразу почали обстрілювати Антонівку. 11 днів ми не виходили з підвалу, а потім почали евакуацію… Тепер нашого дому немає – він отримав кілька влучань…” – згадує мама Єгора.
Жінка розповідає про світлу натуру свого сина і те, як його любили рідні та друзі.
Олександра протягом багатьох років займається розведенням племінних собак, і ще з дитинства Єгор допомагав їй у цьому. За словами матері, хлопець дуже любив дбати про тварин.
Єгор навчався добре, мав багато друзів, займався спортом, музикою і технікою. Він закінчив Херсонський політехнічний коледж у 2024 році та вступив на другий курс Херсонського аграрного університету.
“Він обожнював автомобілі, мав талант до водіння та ремонту. На моїй машині почав їздити селом ще у 17 років, а в 18 отримав водійські права, і я подарувала йому свою автівку”, – згадує Олександра.
Мати також пригадує, як у грудні 2024 року Єгор пішов на курси для отримання категорії С – мріяв стати далекобійником. Після трьох уроків інструктор сказав йому: “Єгоре, ти готовий до іспиту!”.
Талант і пристрасть
Олександра з гордістю перераховує таланти сина. Єгор мав музичний слух та самостійно навчився грати на піаніно і баяні. Навіть після евакуації з зони бойових дій, коли вони лише раз на час поверталися до Антонівки, хлопець сідав за піаніно і грав, попри обстріли.
“Навколо лунали вибухи, а в нашому домі лунали мелодії. Це було водночас і красиво, і жахливо…” – згадує мама загиблого.
Олександра вважає кожну хвилину, проведену з сином, святом. “Привіт, братчику, як справи?” – так вони завжди вітали одне одного. Вона була не лише мамою, а й найкращим другом для Єгора.
Під час окупації вони разом волонтерили, доставляючи пожежі хліб і воду, перетворюючи небезпечні блокпости на шлях до порятунку. Єгору було лише 18… Ось окупанти проводили перевірки, але на щастя, вони завжди поверталися додому цілими.
Після деокупації Єгор допомагав рятувати тварин із обстрілюваних районів.
“У нас вже було 23 собаки, кури та кози. Ми поверталися в Антонівку п’ять разів, щоб вивезти наше господарство. Єгор наполягав виїжджати далі, але з таким “зоопарком” це було практично неможливо, тому ми залишилися на Херсонщині.”
На новому місці хлопець захопився розведенням кролів. Він самостійно змайстрував клітки, дивився навчальні відео та досліджував матеріали про їхній догляд.
“Мій син – особлива, унікальна людина: доросла і мудра за своїм віком, з різноманітними захопленнями. Проте він завжди поспішав жити, мріяв багато, і я впевнена, що досягнув би багатого успіху, якби…” – з болем зазначає Олександра.
Наймолодший водій у колективі
Вона пригадує, як син прагнув влаштуватися на роботу, попри бажання родичів, які просили його ще трохи почекати. Однак цілеспрямований юнак мав на меті самостійно заробляти. Спочатку працював водієм на продуктовій базі, а згодом перейшов в “Укрпошту”, де знайшов колектив, що йому підходив.
Єгор став змінним водієм і працював на різних маршрутах у Херсонській та Миколаївській областях.
“Він прийшов до нас у листопаді 2024 року. Без досвіду, молодий, але враховуючи його впевненість за кермом, ми були приємно вражені. Багато досвідчених водіїв не можуть похвалитися такою майстерністю, як Єгор,” – зазначає Олександр Вікторович.
За чотири місяці роботи жодних зауважень щодо нього не виникло. Відповідальний, приємний, чесний і життєрадісний…
“Не знаю, як такі люди можуть бути!” – підкреслює керівник.
Єгор їздив на всіх типах автомобілів. На легковиках та бусах у складі мобільних екіпажів, а вантажівками виконував регіональні рейси, доставляючи вантажі в стаціонарні відділення.
Останній виїзд
В останній день він вирушив на вантажівці Isuzu AB за маршрутом: Дар’ївка – Зеленівка – Комишани – Білозерка, остання точка – Станіслав. Звідти він мав повернутися на базу в Херсон.
“Ми були на зв’язку постійно. Після Білозерки Єгор телефонував до керівництва Станіслава, щоб дізнатися про безпеку. Це стало звичним, оскільки обстріли змушують змінювати маршрути. Того ж дня небо було чистим, військові теж підтвердили це. Але через 14 хвилин, о 11:14, почалася атака. За вантажівкою полювали дрони. GPS показав, що автомобіль зупинився неподалік від Станіславського відділення. Єгор не відповідав на дзвінки. Начальниця відділення, Оксана Подолян, вийшла назустріч та побачила палаючий автомобіль”, – розповідає Олександр Вікторович.
Єгору вдалося вискочити з машини. Оксана одразу помітила поранену ногу. Незважаючи на триваючий обстріл, разом з місцевим мешканцем вони перенесли його до напівзруйнованого гаража. Оксана намагалася знайти допомогу, але ніхто не наважувався евакуювати потерпілого. Врешті-решт, один місцевий житель на автомобілі “Таврія” відвіз Єгора до Лиманів, звідки швидка допомога Червоного Хреста доправила його до лікарні Миколаєва.
“Того дня, 19 лютого, я відчувала себе зле, думала – захворіла. Але тепер розумію, що моє серце відчувало біду. Ми зідзвонювалися об 11-й, він пообіцяв зателефонувати, коли доїде до Станіслава. Я почула страх у його голосі. Об 11:30 я сама зателефонувала, не міг дочекатися. Телефон мовчав, і хоча я намагалася заспокоїтися, мене охоплювала паніка…” – згадує мама Єгора.
Коли вони з бабусею, Вірою Вікторівною, приїхали до лікарні, хлопець ще був при свідомості. Він пам’ятав все, розповідав, як це сталося. Автомобіль згорів повністю, телефон постраждав, але документи вціліли завдяки кишені куртки.
Єгору було поранено, він отримав травму стегна, але це не було смертельно. Лікарі не змогли одразу знайти маленький уламок у його голові. Після комп’ютерної томографії була проведена операція, але витягнути уламок не вдалося. Лікарі дали надію, що шматок капсулізується. Але 25 лютого, після сильного головного болю, Єгор упав у кому і 29 березня, не прийшовши до тями, помер.
Життя без нього
“Я досі не можу повірити, що його немає. Коли я впадала в розпач через небезпеку та обстріли, він завжди заспокоював: “Мамо, це не найстрашніше”. Тепер знаю, що це і є найстрашніше – жити без своєї дитини. Все оберталося навколо нього. Бабуся у відчаї, важко сестрі Вікторії… Нам дуже його не вистачає. Я тепер займаюся його “шісткою”, доглядаю за його кроликами, вигулюю собак, яких він так любив… Але це не допомагає!”, – з болем у серці ділиться Олександра.
“Раніше нам щастило. Так, багато автівок постраждало, деякі безнадійно. Але всі водії залишилися живими!” – додає Олександр Вікторович.
За його словами, водії АТ “Укрпошта” в Херсонській області – відважні та високо кваліфіковані.
“Нещодавно дрон влучив у зупинку за 30 метрів від автомобіля. Її засипало уламками, але екіпаж “Укрпошти” видерся з шоку і продовжив працювати. За тиждень до трагедії дрон влучив у двері ще однієї нашої вантажівки, на щастя, водій не постраждав. А Єгор… він був наймолодшим у нашій команді. Щирий, світлий, життєрадісний молодий чоловік…” – завершує розповідь керівник.
Олександра, мати Єгора, розповідає: “Він мені наснився. Шукав свою сумку, яка згоріла в машині. Дуже поспішав… Знаєте, він і в житті завжди поспішав. Куди? Навіщо…”
Світла пам’ять загиблому, життя якого забрала війна.
Ірина Квітка
