П’ятирічна Настя підходить до портрета батька і запитує:
«Невже тато більше не приїде?» Вона знає, що її батько — Герой, який загинув, захищаючи Україну. Проте дитяче серце сподівається на диво. Він був тут, приїжджав у відпустку, обнімав її, а під час війни спілкувався по відеозв’язку.
«Жодне фото не заповнить ту порожнечу, яку залишив батько», — коментує Оксана, дружина загиблого військового Федора Москаленка з Киселівки.
Командир мінометного розрахунку 22-ї окремої механізованої бригади, молодший сержант Федір Москаленко, загинув 17 вересня 2024 року на фронті. Йому було 47.
Більше 20 років життя у Херсоні
«Мій чоловік прослужив у Херсонському слідчому ізоляторі 25 років і не зміг залишитись осторонь війни», — зазначає Оксана.
Федір народився у Херсоні та отримав освіту судномеханіка. Понад 26 років віддав службі в Державній кримінально-виконавчій службі, працюючи молодшим інспектором у Херсонському СІЗО.
Оксана з Киселівки, працювала разом з чоловіком у схожих структурах: вона – у відділі пробації, він – у СІЗО.
Москаленки були разом понад 20 років, виховуючи двох дітей: 17-річного Юрія, який навчається у Херсонському політехнічному коледжі, та п’ятирічну Настю, яка росте з фотографіями батька та його спогадами.
З ранніх років родина навчилася розуміти один одного без слів. Тому, коли в січні 2023 року Федір пішов на пенсію, вже 16 лютого він добровільно з’явився до військкомату у Херсоні.
«Я знала, що він піде… Він міг залишити все і бути з нами, але не хотів. Він казав, що там йому потрібніше», — згадує дружина.
Тоді сім’я вже переїхала до Киселівки через постійні обстріли в Херсоні.
«Він був опорою для родини»
Спочатку Федір брав участь у бойових діях на Донеччині, а згодом — на Курщині. Як командир мінометного розрахунку, він служив у 22-й механізованій бригаді.
Він перебував на завданні по 5–6 днів, а на кілька днів повертався додому. Розповідав сім’ї небагато — сприймав війну як важливу, хоча й важку роботу. Після року служби він отримав статус учасника бойових дій.
«Навіть на фронті він був нашою опорою. Ніколи не скаржився, завжди підтримував, залишаючись уважним і дбайливим», — згадує Оксана.
Вона зауважує, що війна змінила його як солдата, але для неї він залишився завжди надійним та спокійним.
«Він завжди вмів заспокоїти, коли я могла розгніватися. Сказав мені: «Не можна кричати на дітей. Їм треба пояснювати». Я намагаюсь так діяти, хоч і не завжди вдається», — зазначає жінка.
«Найщасливіший місяць»
У травні 2024 року Федір отримав поранення під час виконання завдання, внаслідок чого відбулись глибокі опіки. Він вижив, але змушений був лікуватися в лікарні.
Федір зателефонував дружині, кажучи: «Трішки обгорів, але все нормально». Оксана побачила його поранення, але цей період став для них надзвичайно щасливим, адже він був вдома.
«Ми багато спілкувалися, вечеряли разом. Це був справжній щасливий місяць», — згадує вона.
Федір захоплювався ремонтом і постійно покращував побут в домі. Він любив створювати нові речі своїми руками.
«Він завжди намагався зробити щось нове, щоб нам було комфортніше», — пояснює Оксана.
3 липня Федір повернувся на службу до свого підрозділу на Курщині.
«Ми говорили, але я не відчула тривоги»
16 вересня Федір знову телефонував. Він спілкувався про дітей, а Настя зробила для нього чергову аплікацію.
Діти мали свою традицію надсилати йому фотографії та відео, які давали йому сили на фронті. Він запитував про їхній день і хвалив за досягнення.
«Він пішов на завдання, з якого мав повернутися у понеділок, але загинув уже у вівторок. Я навіть не відчула тривоги. Двоє хлопців із його підрозділу загинули, двоє вижили та відкопували його тіло», — розповідає Оксана.
Тіло Федора привезли лише через два тижні. Його поховали у Киселівці, а портрет встановили на Алеї Слави.
«Він виглядав спокійним, наче спав. Я питала себе: чому так сталося?» — зізнається Оксана.
Коли вона спілкувалася з товаришем Федора, він згадав його як неймовірну та сміливу людину.
«Ці слова назавжди в пам’яті. Пройшло дев’ять місяців, але рана не загоюється», — говорить вона.
У квітні 2025 року Оксана отримала посмертну нагороду «Золотий хрест» для Федора. Хоча його ставлення до нагород було скептичним.
«Він не воював за нагороди. Його турбувало лише наше безпечне життя», — додає Оксана.
«Я зберігаю все, що залишилося»
Федір залишив по собі не лише спогади. У домі все нагадує про нього — його речі, світильники, коробки з інструментами.
«Я не можу нічого викинути. Кожна річ пов’язана з ним та стала особливою для мене», — зізнається Оксана.
Оксана прагне зберегти пам’ять про свого чоловіка, який без сумніву віддав своє життя за Україну.
Вічна пам’ять Герою!
Ми завжди будемо пам’ятати внесок Федора Москаленка у боротьбу за мир.
Ірина Квітка
