Село Розлив на Херсонщині, розташоване всього за п’ять кілометрів від Дніпра, нині перетворилося з колись процвітаючої громади на зону постійної небезпеки. По той бік річки розташовані ворожі позиції, звідки щодня прилітають артилерійські снаряди, дрони та «Гради».
До початку повномасштабної війни Розлив налічував понад 300 мешканців. Наразі тут залишилося приблизно 70. І навіть вони живуть у постійному страху: обстріли не вщухають ні вдень, ні вночі, поля навколо села перетворено на згарища, а нерозірвані снаряди стирчать прямо на вулицях. Електрика відсутня вже майже рік.
Попри це, частина людей все ще тримається на місці: одні через відчай, інші через любов до рідного дому. Вони намагаються виживати, підтримують один одного, гасить пожежі і щодня стежать за небом, немов за прицілом.
Нашому виданню вдалося поспілкуватися з двома жінками з колись квітучого села, які розповіли про біль, втрати, витривалість і надію.
«Нам страшно, що Розлив може зникнути» — Тетяна Овсяннікова.
«У Розливі горять поля, а рятувальники не можуть приїхати гасити пожежі — це небезпечно. Нас обстрілюють з артилерії, дронів, «Градів». У центрі села снаряд стирчить з землі — нерозірваний. І зараз, поки ми з вами говоримо, поле палає!» — заявляє Тетяна Анатоліївна Овсяннікова.
Жінка згадує, як нещодавно відбувся приліт у сусідній двір — будинок постраждав, але люди, слава Богу, залишилися живими.
Тетяна та її чоловік Віктор Олександрович не залишали Розлив жодного разу. Жінка доглядає важко хворого батька, якого вона забрала до себе з Херсона після початку війни.
З теплотою в голосі Тетяна згадує інше життя в Розливі — мирне і процвітаюче. Раніше в кожному господарстві тримали корів, разом випасаючи до 250 голів. Зараз у селі ледь налічується два десятки.
«В окупацію було страшно — проходили російські солдати, перевіряли будинки. А тепер нова біда — постійні обстріли. Над головою лунають дрони, а «Гради» б’ють хаотично. Сьогодні вже тричі!» — розповідає Тетяна.
«Головне — це життя. За весь цей час у селі не було жодного загиблого. Одну жінку поранило, їй ампутували ногу. Інші отримали поранення, коли прилетіло в їхні автомобілі, але зруйнованих будинків — безліч. Десь немає даху, десь — вікон. В інших — просто вигорілі стіни,» — додає вона.
27 листопада 2024 року о 23:30 снаряд влучив у дім Тетяни, і вибухом зірвало дах. Вони з чоловіком ледь встигли вибігти, навіть не захопивши документи.
«Стрибнули в машину і виїхали. Але недалеко, зупинилися біля автобусної зупинки з назвою нашого села. Коли повернулися, побачили: стеля впала, частини даху немає… Птахи літали по кімнатах. Тоді все підлатали і накрили брезентом,» — згадує Тетяна.
Під час окупації їхній будинок також постраждав — уламки пробили стіни, знищили техніку. Загалом по їхньому дому було вже три прильоти.
Поля навколо Розливу, раніше засіяні пшеницею, щотижня горять. Небезпека всюди. Тож на подвір’ї Тетяни залишились тільки кіт і собака.
«Город не садимо — хіба кілька грядок, бо виходити страшно!» — емоційно додає вона.
Попри все, Тетяна продовжує працювати і допомагати іншим:
«Я чергую в дитсадку, займаюся домашніми справами, займаюся гуманітарною допомогою. Разом із чоловіком возимо людям хліб з Білозерки, роздаємо гуманітарні набори. Це небезпечно, але потрібно. Люди радіють кожній дрібниці — борошну, крупам, одягу…»
Незважаючи на всі труднощі, Тетяна вірить, що війна закінчиться, Розлив відбудують, і люди повернуться.
«Ми віримо в краще. Віримо, що все закінчиться, і ми знову будемо жити на своїй землі!» — говорить Тетяна Овсяннікова.
«Було все. І немає нічого» — Раїса Гриненко
Раїса Романівна Гриненко покинула Розлив на початку 2025 року, а до цього залишалася в селі з початку повномасштабного вторгнення, допомагаючи волонтерам і роздаючи гуманітарну допомогу. У Раїси п’ятеро дітей: четверо дочок і син. Троє дочок зараз живуть на Миколаївщині разом з Раїсою.
Під час війни вона жила з молодшою донькою Оксаною, її чоловіком і онукою Сніжанкою. Пліч-о-пліч вони прожили 24 роки.
«Спочатку снаряди падали зовсім поряд. А в жовтні 2024 року вперше прилетіло в дім — знищив веранду та частину будинку. Зять тоді все відновив. Але після операції я не могла швидко бігати в укриття, тому на початку 2025 року забрала онучку — виїхала до доньки Людмили,» — ділиться жінка.
Оксана з чоловіком залишалися, але у травні 2025 року, після нового прильоту в спальню, теж виїхали. Вижили лише тому, що ще не встигли лягти спати.
«Тепер від хати залишилися тільки стіни. Було все. І немає нічого,» — тихо каже Раїса.
До війни вона господарювала з дітьми, тримала корів. З десяти корів, які були до війни, залишилася лише одна. Донька не хотіла їх продавати, сподіваючись на краще. А старша донька Людмила до війни мала фермерське господарство з 42 коровами.
Раїсі 68. У неї десятеро онуків, і все треба починати з нуля. За фахом — агроном, в селі працювала телятницею та завклубом.
«Я сама з Вінниччини. Мама покликала на Херсонщину. Я тоді вже мала двоє дітей. Спочатку не прижилася, але потім Розлив став рідним. Якби мені сказали, що все закінчилося, — я б пішки додому пішла,» — говорить пенсіонерка.
Люди з Розливу вірять у перемогу, щодня намагаючись думати про кінець війни та спокійний новий початок. Водночас з болем спостерігають, як їхнє село розриває війна, але не здаються. Вони тримаються за дім і чекають, продовжуючи жити у важкі часи.
Ірина Квітка
