У повоєнній новелі галицького автора Осипа Маковія “Мертве місто” головний персонаж, сотник, блукає спустошеним війною містом у Карпатах. Він зустрічає Сатану та військового кореспондента, який фотографує диявола на фоні руїн, але в кінці все ж прокидається. Останній рік, переглядаючи фотоматеріали з центру Херсона, які знімає наша кореспондентка, я постійно згадую цього сотника, що зміг прокинутися.
Натомість ми продовжуємо жити в примарному, оманливому сні, періодично блукаючи мертвими вулицями.
Коли я вперше на Facebook зазначив, що Херсон вмирає, отримав велику хвилю критики від місцевих жителів, які сприйняли це як особисту образу. Тоді, як і зараз, я вважаю, що причина в травматичному досвіді, в якому ми живемо, і який іноді заважає нам об’єктивно оцінювати ситуацію.
А реальність така, що ще трохи більше року тому ми з дружиною знімали сюжет на Одеській площі біля річпорту. Літом 2024 року ми описували, як живе старе місто, де ще працювали кілька магазинів і люди прогулювалися вулицями. Наразі спуститися на вулицю Соборну — це суттєвий ризик. Артилерія, дрони та навіть міномети контролюють більшу частину старої частини міста.
Місто повільно вмирає, незважаючи на заперечення тих, хто постійно тут живе і хоче вірити, що місто ще живе.
З такими думками я йду до бульвару Мирного, де на дев’яту ранку запланував зустріч з колегою Олександром. Попри наші мобільні телефони, хочеться зустрітись традиційно, як це було на початку нульових років — справжній квест.
Саша, мов екскурсовод, веде мене знайомими вулицями Херсона, показуючи магазини, котрі ще функціонують, та людей, які тут залишилися. Це виглядає ще більш сюрреалістично, ніж пошук його між скульптурами місцевих митців, які застаріли та почорніли за останнє десятиліття.
Ми йдемо вулицею Грушевського, яка вже тричі змінювала назву за останні п’ятнадцять років. Незабаром перед нами закінчуються магазини, з’являються забиті вікна та розбите скло під ногами. Хоча вулицю мете двірник, а дорогою проїжджає 38-ий маршрут, я не уявляю, куди він зараз їде.
Сквер Грушевського українським прапором та тишею. Незважаючи на спроби Ігоря Колихаєва перетворити його на сільський парк, зараз він виглядає доглянутим. Комунальні служби наполегливо працюють, хоча прогулюватися тут приходить небагато людей.
Дірки в колонах театру стали більш помітними. Сюди вже багато разів потрапляли снаряди. Усередині колон видно червону цеглу, і здається, що їхня міцність збереглася завдяки відновленню після падіння в 60-х роках минулого століття. І навіть сучасні артснаряди не передбачали такого сценарію.
Весь шлях від театру до Європейської ми проходимо в тиші. Лише шумопад листя нагадує про осінь.
На Європейській площі, на диво, є люди, а декілька магазинів працюють.
“Хтось називає нас “пунктом незламності”, хтось — “центром ухвалення рішень”. Ми працюємо, приходьте,” — усміхається продавець з пивної.
Асортимент значно скромніший, ніж до війни, але атмосфера демократичного закладу все ще відчувається.
Вулицею проходять поодинокі перехожі, а на фоні чути гуркіт трактора.
Поблизу працює кав’ярня, куди зранку сходяться місцеві чоловіки. Це місце перетворилось на клуб, де обговорюють останні новини району та міжнародної політики. Вони також згадують знайомих, сусідів та малознайомих, які виїхали в Європу, ділиться новинами з їхнього життя.
Незабаром ми теж йдемо, бажаючи прогулятися колишньою Ушакова. На шляху помічаємо нові дірки в торговельному центрі “Суворовський” і пробоїни в будинках.
У районі торгового центру “Парус” робимо кілька кадрів і намагаємось пригадати, чи працював цей АТБ після деокупації. Тепер можемо точно сказати, що це останнє фото, хоча б частково, але цілого ТРЦ.
Пройшовши кілька сотень метрів, ми почули віддалений свист та потужний вибух поблизу. Коли йшли далі проспектом, прогриміло ще кілька вибухів. За годину ми побачимо фото розбитого АТБ, колишньої гімназії Марченко та інших знакових для міста будівель.
Обстріл продовжується. Снаряди падають все ближче, люди зникають з вулиці. Хтось нирнув у бетонне укриття, хтось зайшов до найближчого магазину — немов це може врятувати. Ховаючись під будівлею “Укртелекому” на Гончара, ми чуємо, як великі уламки снарядів сиплються на даху навколишніх будинків.
Місто щодня відчуває вбивчі удари, і повернутися до життя, як герою новели, наразі не виходить.
